Геть не збиралася цьогоріч брати участь у Срібній мрії, але в останній день рука сама потяглася до олівця. Тож нехай буде.
24 лютого, коли пролунали перші вибухи, коли ще не вкладалося в голові, що це - війна, і довжелезні черги до аптек, відключені турнікети у Харківському метро здавалися чимось побаченим у кіно, світ похитнувся. Наш звичний теплий світ присипало попелом, щоденною реальністю став постійний гуркіт, обстріли, виття сирен та перебування в підвалі, який, правду кажучи, не надто й придатний для сховища. Дні злилися в суцільний туман, коли не зрозуміло, понеділок сьогодні чи субота, та й яка, власне, різниця, якщо завтра знову буде усе те ж саме.
І щоб не збожеволіти, я почала малювати. Саме 24 числа увечері примусила себе взяти до рук фарби ледь не уперше зі шкільних років. Руки трусилися,  плями з'являлися на папері, але малювання хоч і не надто відволікало від пострілів, але допомагало триматися.
Я провела у Харкові 50 днів. І коли в нашій квартирі на дев'ятому поверсі ледь не вилітали шибки, коли в ненадійному підвалі стіни, здавалося, от-от упадуть на голову, саме оті клаптики паперу рятували від відчаю, давали наснагу не просто виживати, а - ЖИТИ.

Бо крім безумства навкруги існує краса. Добро. Любов. Творчість. Світло.
Бо у найтемніші часи ми, кожен по-своєму, пишемо літопис сучасності. Воїни, волонтери, ті, хто виїхав із міста, і ті, хто залишився. І кожен наш крок, кожен вчинок поступово вписує в історію нові сторінки.
Протримавшись у Харкові 50 днів, довелося виїхати, бо снаряди почали сипатися уже поблизу будинку. Дякувати добрим людям, які прихистили, але все-таки в гостях - не вдома, тож і езкіз каблучки намальовано поспіхом, як-то кажуть, на коліні.
Каблучка "Літопис", суцільне срібло, без каменів. Ширина близько 2 см. Бачу її в оксидуванні, що підкреслює рельєф. На вказівному пальці, як звикла найчастіше носити (мій розмір 18,5). Каблучка у формі сувою, літери та перо.

Україна пише історію.
Ми продовжуємо писати.