Одвічна боротьба - одна поспішає прийти, а інша не збирається прощатися...
Здавалося б, так м'яко вона відступила...
Гучним ґелґотінням ознаменувалася ротація нашої біологічної зброї - диких гусей, за ними потягнулися довгоногі моделі - білі чаплі, франти - шпаки та знані співаки - дрозди.
Розквітли тендітні проліски, зазеленіли та потягнулися до світла молоді паростки тюльпанів та ірисів, розпустила пухнасті котики верба, а на деяких кущах бузку навіть розкрилися бруньки, явивши ніжне скручене листячко.
Небо стало дзвінко блакитним, відпустивши білі вітрильники у вільне плавання.
Та розлютилася інша, бо не хоче втрачати своєї влади. Розпушила пір'їни, засипає навкруги все білим пір'ям, дме північними вітрами, - лютує, бо знає, що зупинити природний колообіг їй не під силу. На зустріч вже вирушила легка та осяяна, сповнена сил та натхнення на зміни.
Тож і всі, хто чекає її, не журяться від останніх примх, а радіють прийдешньому.
Якось в зимку, в сніжний час,
Це трапляється щороку,
Серед лютого до нас
Йде весна червонощока.
А зима їй: “Ти куди?
Це мій час і моя воля!
Ще мету я скрізь сніги –
І у лісі, і у полі.”
А в очах дівочих синь,
Ніжно вигріта турбота.
Весна каже: “Відпочинь,
Бо важка твоя робота.
Я шаную сивину,
Але, мабуть, досить злиться!”
Зима гляне на Весну
І, зітхнувши, просльозиться.(З просторів інету)