Кажемо "будинок «Слово»" – і уявляємо довгу череду поетів, письменників, перекладачів... Але чому не поетес, письменниць та перекладачок? Насправді у харківському будинку «Слово» мешкала безліч талановитих жінок, про яких, на жаль, згадують рідше, ніж вони того заслуговують. 

На тижні, присвяченому силі слова, пропоную хоча б трохи виправити цю несправедливість і пригадати деяких (усіх в одній статті точно не вийде) жінок будинку «Слово». Тих, хто на рівні з чоловіками творили, кохали, сперечалися про політику – і, на жаль, зазнавали репресій... Тих, про кого однозначно варто говорити більше.

Лідія Вовчик-Блакитна. Дійсно незвичайна особистість: з усіх мешканок будинку вона була єдиною, на кого офіційно була записана квартира, і при цьому ж єдиною, хто не займався ніякою літературною діяльністю. У «Слові» дійсно всі квартири були записані на чоловіків, а їхні дружини, сестри, дочки жили, так би мовити, «за компанію», навіть якщо самі займалися літературою. Лідія Вовчик-Блакитна – виняток: квартира під номером 30 була записана на неї і на Михайла Ялового. 

Така бюрократична колізія вийшла тому, що Вовчик-Блакитна була дружиною письменника Василя Еллана-Блакитного, проте він помер до того, як будинок був добудований, і Лідія отримала квартиру як вдова письменника. А оскільки бажаючих жити в літературному будинку було значно більше, ніж квартир, то деяким літераторам місця не вистачало. Серед таких опинився і Михайло Яловий – але, на щастя, на той момент вони з Вовчик-Блакитною були у стосунках і змогли з'їхатися.

Народний комісар фінансів УСРР Микола Литвиненко (ліворуч), український письменник та політичний діяч Василь Еллан-Блакитний з нареченою Лідією Вовчик

Лідія дійсно була не письменницею, а революціонеркою, брала активну участь у політичному житті, а працювала при цьому хіміком на заводі «Нова Баварія». Незважаючи на таку не дуже поетичну роботу, ніхто не сумнівався, що в «Слові» вона на своєму місці. На жаль, репресії її теж не оминули.

– Батька свого свідомо пам’ятати не можу, – згадувала Майя Василівна Вовчик-Блакитна, донька Лідії та Василя Еллана-Блакитного, – він помер через два роки після мого народження. Згорів, не доживши й до 32 років. Жили ми у будинку письменників «Слово», звідки «чорний воронок» вивозив татових однодумців... І маму. Пам’ятаю, як бігла вздовж довжелезного ешелону і кликала її на ім’я, щоб впізнала та озвалася: «Лідуню!». Моя мама, ровесниця століття, дочка священика з Поділля, в 17 років пішла в революцію і в підпіллі познайомилася з татом. А вже у 1937 році вона відбувала десятирічний термін у далекосхідних таборах, куди її, знесилену тюремними допитами, голодну й холодну, повезли у страшному, переповненому ув’язненими жінками товарняку.

У 1945 році донька добилася дострокового звільнення Лідії – винятковий випадок.

На фото: підвіс "Світ-Всесвіт", присвячений творчості Івана Багряного, роману "Сад Гетсиманський"

Ханна Левіна. Перша поетеса в радянську епоху, яка почала писати вірші на ідиш. Початок її біографії виглядав абсолютно не літературним: вона народилася в Катеринославі (нинішньому Дніпрі) в родині трунаря і вивчала грамоту в школі для бідних. Однак дівчина з раннього віку писала вірші, а в 17 років почала публікуватися в альманасі Kunst-ring – вточню, що альманах цей був харківським.

Літературна кар'єра Ханни Левіної почалася рано, а тривала довго: у її літературному доробку – вірші, поеми, оповідання і навіть дитячі казки. У «Слові» вона жила в квартирі 34. 

Ханна Левіна пережила переслідування і репресії, пережила Другу світову війну і Голокост, продовжувала друкуватися ще в 60-х роках... Але ось її талант, на жаль, згас раніше: її післявоєнні вірші стали блідішими і слабкішими. До того ж ідиш, її рідна мова, після війни став небажаним в радянському суспільстві: ідишські журнали і газети закривалися, ідишомовних літераторів переслідували і репресували, і в кінці кінців та поезія, початок якій поклала Левіна, перестала існувати – або пішла в глибоке підпілля. За злісною іронією, Левіна у сорокових роках тією самою ідиш написала чимало захоплених віршів про радянську владу і перемогу над фашизмом...

Наталія Забіла. Справжня аристократка: вся її родина дворянського походження, кожен другий родич – художник або письменник. Серед її родичів, щоправда, далеких –  навіть художник Микола Ге, тож у якомусь сенсі її шлях був передбачуваним: з таким походженням просто необхідно було займатися творчістю. Її літературним дебютом стали вірші для дітей; трохи пізніше Забіла почала писати й іншу поезію: філософську, ліричну, навіть еротичну (на що в ті часи була потрібна певна сміливість ).

Але зрештою вона повернулася до віршів для дітей і стала справді видатним дитячим поетом. Кажуть, писати для дітей складно, часто складніше, ніж для дорослих, тому що далеко не всі письменники в змозі згадати, як були дітьми самі. Талант Забіли довели самі діти, які обожнювали її вірші, поеми та п'єси.

Будинок на вулиці Культури ховає у собі безліч історій – вистачить на когорту літературознавців й дослідників. Думаю, ці дослідження важливі: поки ми згадуємо письменників – і письменниць – «Слова», їхня жертва недаремна, а наша культура зберігає міцне коріння.

Ольга Орінго