Ще один український поет, про якого варто згадати, - це Дмитро Павличко. Найкраще про нього написав Іван Малкович: "Неймовірний темперамент і жага до життя круто заносили поета на шалених віражах ХХ століття, однак любов, як найвірніший компас, непомильно виводила його на сонячні шляхи правди і повертала до себе справжнього".
Якщо покласти на одну шальку терезів усі його посади, звання і нагороди, а на другу - поезію "Два кольори", то оця друга значно переважить першу.
* * *
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Вірш був покладений на музику, і вийшов український хіт, непідвладний часу.
Ми чули його і у виконанні Дмитра Гнатюка.
https://youtu.be/cvV2cWyQ9ls
І у надзвичайно чуттєвому виконанні Квітки Цісик.
https://youtu.be/tAy3vB2xCSo
Серед сучасних виконавців, на мій погляд, тільки Оксана Муха змогла передати відповідні емоції і почуття.
https://youtu.be/AQkx79u41mQ
А ще Дмитро Павличко - автор чуттєвої любовної лірики.
* * *
Я не скажу тобі, що надвечір'я
Глибинами в очах твоїх лягло,
А верховинним кряжем золотих
Твоїх зіниць проходить зморне сонце.
Тепер міцніше я тебе люблю,
Бо ясності, і доброти, і світу
Знаходжу більше в погляді твоїм.
Тепер ти звільна в спогад переходиш,
Та в пахощах стебла твоєї зморшки
Причаєна мого життя снага.
* * *
Стрункі, червоні сосни на снігу, —
Дівчата, викупані в ополонці.
Кожухами їх вітер обгортає,
Та не бояться холоду вони.
Сорочки їхні та корали висять
На темному, як ніч, кущі калини.
От підійти б і заховати одяг
І вчути сосон лебединий крик!
Я підійшов і нишком придивлявся
До танців на пороші золотій —
І чув, як хлюпає вода під льодом.
А потім, як дерева одягнулись,
Я бачив у заметах над рікою
Бентежний слід дівочих босих ніг.
* * *
Кружальцем ядровитої цитрини
З блакиті сонце скочується вниз
І на вечірнім обрії горить,
Мов на корі вишневій крапля клею.
Жінки грудасті й голі, як богині
З полотен Рубенса, до річки йдуть;
Просвітлюється плесо в комишах,
Мов абажур зелений, сяйвом плоті.
Втім, надбігає молодий кентавр —
Кінь і юнак — одне єство безумне —
Врізається у воду, в крик і сміх.
Від наляку дебелі молодиці
На здутих сорочках у небеса
Возносяться, як янголи русяві.
* * *
Очі твої, злочинно-гречні,
Сліплять, як сонце на екваторі.
А слова твої небезпечні —
Як набої в палаючій ватрі.
Незбагненні, немов азіати,
Гріхи твої усміхненолиці.
І страшно коло тебе стояти,
Як зимою коло криниці.
Твоїх пальців холодний подув
Зірвав мого серця листик.
Страх мій перетворився на подив
Рук твоїх — авантюристок.
Ти рішуча була, як повстання,
Рахувала секунди бою.
Кожен раз я казав: це остання,
Це остання розмова з тобою.
Взяв я з твого солодковластя
Поцілунками тіло потяте.
Подив мій перетворився на щастя
Заколисаного дитяти.
Кожен раз я прощався навіки
З тобою, улюблена зморо,
А ти навіть не розтуляла повіки,
Знаючи, що повернуся скоро.
Дмитро Павличко прожив довге життя (93 роки) і пішов у небуття цього року, побачивши початок війни.
Прийшла до мене ідея підвісу-жетону, на якому голкою вишивається восьмипроменева квітка - ружа, яка символізує поєднання жіночого і чоловічого початків, що дає життя усьому.
Голка одночасно є частиною підпису.
Ось такий підпис був у Дмитра Павличка.
Поверхня жетону імітує тканину, оці переплетені горизонтальні і вертикальні нитки. Підвіс без вставок.
На зворотній стороні можна написати кілька рядків:
"Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба..."