Ліна Костенко - це всесвіт, і вона як супернова,яка відблискує і живить своїм вогнем і теплом інші зірки. Ми всі обожнюємо Ліну Костенко, але ми просто дивимося на неї, як ми дивимося на природні піки. Але мене вразив Іван Малкович, який ( як і Ліна Костенко) писав вірші- шедеври ( один в рік). І здаля шанував її як учень. Ця балада - простягнута рука до класичних поезій ХІХ-ХХ століть. Ось це треба вивчати у школі. Але зась. Треба померти, щоб тебе вчили і цитували. Несправедливо.

Іван Малкович
ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ
Старосвітська балада
Краєм світу, уночі, 
при Господній при свічі 
хтось бреде собі самотньо 
із янголом на плечі.
Йде в ніде, в невороття, 
йде лелійно, як дитя, 
і жене його у спину 
сірий маятник життя, —
щоб не вештав уночі 
при Господній при свічі, 
щоб по світі не тинявся 
із янголом на плечі.
Віє вітер вировий, 
виє Ірод моровий, 
маятник все дужче бухка, 
стогне янгол ледь живий…
А він йде і йде, хоча 
вже й не дихає свіча, 
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.
[30-31 січня 1992]

Тішить мене тенденція до появи якісного українського фентезі на основі міфів та легенд рідного краю.

Обожнюю фентезі у будь-якому прояві, зачитують пригодами, історіями боротьби, кохання і пошуків. Наче доросла вже дівчинка, але «втікаю» від реальності в «казкову» літературу, і відпочиваю в ній душею. 

Із останньо прочитаного «казкового» українського можу назвати дві книги - «Бісова душа, або Заклятий скарб» Володимира Арєнєва та «Чарівні істоти українського міфу» Дари Корній.

На перший погляд ці дві книги різні за атмосферою, стилем написання, аудиторією, але…є в них і досить суттєва об’єднуюча деталь - робота із українськими міфами, сказаннями. Увага приділяється саме рідним для українських казок істотам, що мене потішило. До цього я багацько читала зарубіжного фентезі, і досить тісно познайомилась з уявленнями інших народів про міфічних істот, але шукала чогось «про своє», рідно-казкове.

«Заклятий скарб» - відкриття для мене, і я сміливо раджу цю книгу для читання підліткам, та й просто тим, хто не байдужий до всього казкового, пригодницького і чудернацького: вовкулаки, ліс-нечисть, мавки, літаючі хати, таємнича скринька, інші істоти, що так і хочуть наробити головному герою клопотів. 

Атмосфера книги таємнича, містична, потойбічна, але, що мене дуже тішить, пронизана нашою історією, легендами, повір’ями (яких я, доречі, не усі й знала!)

Взагалі рекомендую Володимира Арєнєва - дуже гарна мова написання і цікаві, захоплюючі історії.

«Чарівні істоти…» то взагалі любов! Брала почитати у подружки, але і собі в бібліотеку обов’язково придбаю примірник! Така в цій книзі легка до читання і розуміння мова, зачаровує просто! Такі гарні кольорові ілюстрвції (яких не забагато і не замало аби книгу вважати не суто дитячою, а максимально універсальною для всякого, хто зацікавлений нашими повір’ями). А істоти, що авторка із ними нас знайомить - взагалі дуже цікаві! І так само як із першою книгою, була змушена признатися: не про всіх істот української міфології я знала, а якщо і чула щось про деяких, то лишень назву. Та окрім цього авторка зібрала цілу класифікацію цих істот, приділяючи увагу і тому, як із такими істотами поводитись, аби не сталося лиха. 

І ось, під впливом цих двох книжок, з’явився в мене образ прикраси - «Двері в чарівне». Так, саме двері, бо нам, дорослим, нажаль, щоб потрапити в казковий світ вже недостатньо просто, як в дитинстві, вийти з хати за поріг, і майнути у вир пригод. Маємо із роками якусь «заглушку» на третім оці, що все казкове відкидає як малоймовірне, а все чарівне змушує уперто не помічати. А ще дуже часто кажуть, що книги - це двері у безліч світів. Тож, де як не в книжковому клубі розповісти свою дивакувату ідею. 

Срібні двері-провідники до світу казок, міфів і сказань, які відкриваються лишень своєму господарю, і дозволяють, хочаб на мить опинитися в тонкому світі чарівного, містичного, незбагненного.

А де ж ключ, спитаєте ви. А ось - шинка каблучки - це і є ключ - видно його збоку, і він теж є елементом казковості, адже, дуже часто таємниця і розгадка до неї ідуть зовсім поруч, а може і є однією й тою самою річчю.

мрію про мініатюрні срібні двері - на моєму малюнку все велике, бо не вмію малювати мілкенько, а все хотілось передати: ручку, ковані елементи, мальви і гриби, старовинними дверей інструктору дерева на дошках. 

давно уявляла собі каблучку у вигляді дверей...читавши українське фентезі зрозуміла, куди саме ці двері ведуть. Дякую за увагу! 

Оце ви, дівчата, розігналися! Не встигла навіть обрати книгу для відображення, а Ви уже й ескізи намалювали! От молодці!

Можливо, когось зацікавить ідея та кілька думок про
Внутрішню мавку жіночої душі

Вважається, що Леся Українка започаткувала  традицію фентезі своєю "Лісовою піснею" (жанр  драма- феєрія).  Але як писали деякі дослідники її творчості, вона була "читана, але не дочитана".  Мене вразив один коментар сучасного твору літератури, який зачепив " внутрішню мавку" дописувачки.  Дивний вираз викликав роздуми, й до того ж, прочитала про проєкт українського  анімаційного фільму ( вторинної версії в стилі  діснеєвського блокбастеру). 
Бо, як на мене, та Мавка і  є жіночою сутністю "нової, української жінки". І це набагато ширший контекст.
Для Лесі Українки концепт свободи був дуже важливим, в усіх виявах - фізичної свободи, свободи вираження своєї ідентичності, мови, культури, політичної свободи і свободи творчості. І саме  через фантазійні декорації вирішила Леся донести цю сміливу ідею, бо вона знала цю правду, але її, як і Кассандри, не дослухалися. Тому і вирішила вона обгорнути її в цукеркові обертки. У драмі  йдеться про життя - у розрізі протиставлення раціонального та ірраціонального, патріархального укладу та нового світогляду,  ролей чоловіка та жінки, суті природнього та штучного. 
Але уявимо, що Мавка - не дівчина з лісу, а реальна особа, яка хоче, щоб її почули і зрозуміли. Бо вона бореться за право голосу тієї внутрішньої мавки кожної жінки, яка не хоче бути служницею, окрасою, товаром, рабинею або страждалицею, що залежить від законів громади і чоловіків, тобто забутою тінню . Яка шукає себе і своє місце у світі. Думаю, що не всі  були б готові до такого розвороту сюжету навіть і сьогодні.
І не дивно, що Лесини серйозні твори  були не дуже зрозуміли для широкого загалу, бо вони тяжіли до класики і вимагали неабиякої освіченості. Але казкова феєрія, яку вона писала на межі життя та смерті, стала тією казкою з мораллю, яку вона завіщала жінкам у пошуку свого шляху.
На кладовище труну Лесі несли шестеро жінок, а процесію очолювали дві акторки, вбрані у чорну та білу сукні. Сім'я Лесі прийняла її пошуки себе  і свого шляху- і її подруг, друзів, молодого коханого, з яким жила у цивільному шлюбі, і одружилася дуже неохоче. Олена Пчілка, мати і літературна товаришка, підтримували всі  її експерименти. 
Пам'ятник на могилі  Лесі на Байковому кладовищі в Києві створила Галина  Петрашевич. Мені подобається він, і зовсім не до вподоби той, на Печерську. Цікаво, що саме на Печерську відбулася прем'єра 
вистави «Твій Хтось»  про Лесю- жінку у Київському академічному театрі на Печерську. Це — нагода переключити думки з війни на творчість та любов, бодай на деякий час. 
А для інтелектуального мозкового штурму, про що саме  Лісова пісня ( в декількох фразах, одному реченні)?
_________________________________.

Як то пішла в нас мова про українську літературу, письменників і митців, гріх було б не згадати видатного діяча української культури - Тараса Григоровича Шевченка і його Кобзар. 

 

З початком повномасштабної війни я опинилася з малим сином в засланні на селі, і там в перші тижні перебрала свою стару бібліотеку із літературою, що їй вже місце в міській квартирі не було. Серед товстенних томів про дитяче виховання, медицинські збірники, і купу «золотої класики» віднайшла і товстенну збірку творів Тараса Шевченка із листами, малюнками і поезією. Подивилася на неї, покрутила, та й взяла із собою «освіжити пам’ять» і перечитати улюблене. 

 

Але не сталося як гадалося, і замість «улюбленого» на очі почали траплятися зовсім інші рядки. Рядки, які колись так не торкалися душі. Патріотичні, сповнені киплячої ненависті до «москалів», а я сиділа, і думала: «пройшло майже два століття, а дехто так само п’є нашу кров!..»

 

Перечитала «Кавказ» і змушена визнати: дев’ятий клас (нам саме тоді його викладали) - це зарано для данного твору. А може проблема в тому, як саме цей твір розбирав вчитель (ніяк?..), бо зараз, багато років по школі, уся творчість Тараса Шевченка звучить як девіз незалежності, волі і непокорності! А може зараз, в наших реаліях, під звуки повітряної тривоги і пво, починаєш розуміти усе сказане і написане на більш глибокому рівні? На рівні генетичної пам’яті?..

 

Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

 

Ця цитата з Кавказу звучить в моїй голові вже як мантра: на буденному рівні, при звичайних справах. Афірмація дня, чи як там кажуть?.. 

 

Вирішила запропонувати ескіз для сесії, присвяченій українській літературі - Кобза, та рядки «Борітеся - поборете». 

 

Хотіла на задньому плані за кобзою зобразити простенький візерунок рушника, але художник від слова «худо» не зумів. А в голові так гарно було. 

     Ескіз Anastasiya за мотивами поезій Ліни Костенко спонукав і мене дістати із шафи книжку і ще раз згадати улюблені вірші.

     А потім перечитала поему "Маруся Чурай". Ніяких відомостей, як виглядала Маруся Чурай, не зберіглося, але мені здається, що вона могла бути схожа на ще одну уродженку Полтавщини художницю Катерину Білокур.



     Обидві - щедро обдаровані творчі особистості, чуттєві, по-хорошому "не від світу цього" і, водночас, вперті у відстоюванні власних поглядів.

"Співає кожен, хто якої може.
І так співає, як йому дано".

     У Полтаві є пам"ятник загиблим козакам у вигляді хреста з всевидячим оком.




     
     Мені він нагадує жіночу постать у сукні з довгими широкими рукавами. Намріявся підвіс у вигляді такого хреста. У верхній частині таке саме всевидяче око. А по низу сукні і на рукавах квіти. Катерина Білокур малювала на своїх картинах безліч квітів: півоній, жоржин, мальв, троянд.



     Я намалювала на сукні-хресті мальви. Мальва символізує стриману красу. Квіти об"ємні.

     На Полтавщині жінки носили рясні хрести з промінчиками.



     І я намалювала чотири промінчика з пуп'янками. Було б гарно зі Swarovski Puressе. Невиплакані сльози.
Поверхня хреста матована.



"...Ну, от я й виросла.
Ловлю себе на слові.
То як, Марусю— Полюбив— Такий.
Я — навіжена. Я — дитя любові.
Мені без неї білий світ глевкий.

Ото за те й судити мене треба.
Всі кари світу будуть замалі.
Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі".

Забула про назву. Я назвала підвіс "Дитя любові". 

Дуже сподобався Ваш ескіз. І на вигляд,  і за змістом.  А картини Катерини Білокур то взагалі моя любов Із задоволенням носила б таку чарівну прикрасу. Бажаю Вам успіху!