Таємниці – це те, чим не можна ділитися, що треба оберігати і в жодному випадку не проговоритися. Так прийнято у житті. А от у музеї можна дізнатися про стільки таємниць одночасно! І не лише дізнатися, а й побачити, а інколи (якщо дуже хочеться й екскурсовод не дивиться) то дуууже легенько, обережно-обережно доторкнутися до артефактів чи вдихнути запах сивої давнини, чи зануритися в ауру тих далеких часів, коли люди були органічною частинкою Всесвіту і мали час на все, на відміну від нас – забіганих, котрі вічно кудись не встигають.
Зовсім недавно пощастило потрапити у неймовірне місце із неймовірною назвою – Меджибіж. І справді, ніби побувала у раю, «між богами» - хоч, як виявилося, назва містечка має суто географічне походження – воно розкинулося «межи Бугами»: річками Бужок і Південний Буг.

Саме у місці їх злиття велично височить замок, з якого відкриваються неймовірної краси картини.

Вже сам замок-фортеця є великим музейним комплексом під відкритим небом. Гріє душу й те, що на його подвір’ї проводяться археологічні розкопки та реставраційні роботи (а значить, не розвалиться, не занепаде й не зітреться з лиця землі!), перекрито та відремонтовано одну із найвищих веж, на якій довелося побувати – саме звідти і Буг, і Бужок, і саме містечко видно, як на долоні.


А ще у замку розгорнуто чимало цікавих експозицій. Мої хлопці одразу й надовго прикипіли до саркофага зі скелетом воїна-велета, який загинув у бою декілька століть тому, обороняючи замок. А я просто вмлівала від вишивок, скринь і старих меблів! Були кімнати, де, здається, і жила би. Застелила давню софу домотканими простирадлами, розклала би на ній вишиті ясіки, закуталася б у рябеньке ряденце – і читала б щось цікаве чи розглядала би ніжку стола у вигляді чи то собаки, чи вовка, або просто мріяла, вдивляючись у химерну ліпнину на високих стелях. Дивлячись на рівні і штивні узори на домотканому полотні жіночих і чоловічих вишиванок, запитувала лише одне: «Як?!! Як можна було так рівнесенько, так акуратно і зі смаком створити цю красу та ще й під блимання підсліпуватого каганчика чи від скалки у печі?»

Але найбільше моє емоційне потрясіння – «Музей голодомору», що теж розміщується в одній із будівель замку. Попри те, що тема сама по собі тяжка і болюча, люди, які готували експозиції, вклали у них свою душу, відмели усі стереотипи, які стосуються музеїв, і створили трепетну, душевну ауру, яка спонукає до роздумів, тихої скорботи за померлими, до розуміння цієї трагедії і переосмислення, здавалося б, очевидних речей.

Уже при вході — символічний хрест, порожнистий всередині, а в цю порожнину, як у могилу, вкладені снопи пшениці. Спершу поховали хліб, а потім тих, хто його ростив-плекав-збирав-робив: хліборобів.


У залах немає традиційних стендів із написами-роз*ясненнями, ти сам мусиш мислити, роздумувати, згадувати розповіді і прочитане.
Ось возом вивозять кудись у безвість бандури, пісні, вишиванки, янголів і святих, зрештою, самого Бога — все те, що становило духовну основу нації. Туди ж, у прірву, летять і люди, їхні долі...


Ще один віз тягне прялки — їх безліч, вони можуть тихим гулом свого колеса розповісти щось про своїх господинь. Ось маленька — на ній мати вчила доньку цьому нехитрому ремеслу або ж господиня була дуже тендітною, і дбайливий чоловік зробив їй невелику прялочку, аби не натомлювала рук та ніг. Ось прялка оббита металом — її господар був заможнійший і все робив “на віки”, аби вистачило і собі, і дітям. Он дубова, добротна, але дуже стара, мабуть, бережно передавалася із покоління у покоління й пам*ятає на своєму віку стільки, що не переслухати, шкода, що розказувати нема кому, бо й прялки їдуть у небуття, незважаючи на те, що колесо здавна вважалося символом вічності...


Колективізація — те, з чого, фактично, й розпочинався голод. Голі люди, в яких забрали останнє. Правда, наразі ще залишилося тіло — роздягнуте, натруджене, стомлене, але воно світиться білизною від сяйва їхніх білих душ. І ще вірить: аби руки-ноги, на хліб заробимо!

Й нарешті експозиція, яка вразила мене найбільше: великий дерев*яний стіл, за яким на свята збиралася родина, на ньому ложки, вони порожні й прибиті до столу - розіп*яті! Люди працювали, вони надіялися на результат своєї праці, але натомість отримали порожні ложки, намертво прибиті до стільниці. Без права ними користуватися, без права споживати працю своїх рук. Рук, що розпачливо тягнуться за хлібом... Порожніх рук.


А позад столу стоїть мати. Там, за її плечима, плетені колиски. Ще недавно в них лежали й усміхалися немовлята, а вже зараз колиски зяють порожнечею, лише дитячі душі у вишитих сорочках, немов пташата, летять у вирій — бо всі невинні душі рано чи пізно доягають раю...



Це те, що і як побачила я в Меджибожі. Ви можете побачити там щось по-своєму. Але якщо будете у цих краях, обов*язково зайдіть! Там є на що подивитися і про що подумати!