Глибока любов до творчості Антуана де Сент-Екзюпері не слабшає з роками, хоча й трансформується. Кожен рядок з книжок чекає на свого читача, щоб розповісти йому особливу історію, привернути увагу до чогось такого, що треба побачити саме зараз. 

Звісно, найулюбленіші рядки живуть в маленькій повісті про Маленького принца, вони ніби стежки казкового саду, знайомого з дитинства. Від великих дерев до маленької квіточки, усі в садочку радіють моєму поверненню. Цей сад слів легко перевіряє, чи не стала душа надто дорослою, чи не зникла надможливість бачити не лише очима, лагодить внутрішні тріщинки,  і як тільки всередині усе настроєно на сприйняття, сад показує нові квіти та ягоди, які виростив за час відсутності… 

Зовсім не так усе відбувається з таємничім лісом навколо «Цитаделі»: інколи тут буває навіть лячно, бо ліс цей не має стежок, вони або й не планувалися з самого початку, або автор не встиг їх прокласти, бо війна не дала йому завершити це грандіозне творіння. 

Завжди сприймала «Цитадель» як продовження «Маленького принца» для дорослих, до простих понять додається ламана складність усього побаченого й пережитого. Нескінченно самотня людина, загублена серед нескінченної пустелі, шукає відповідь на свої нескінченні питання. 

Під час написання «Цитаделі» народилися й інші книжки Екзюпері, це було як велике об’єднуюче полотно, гарне у кожній деталі, але неосяжне оку. Текст писав він її з 1936 року, а з 1941 року ще й наговорював на диктофон. Що мало бути насправді в «Цитаделі», сказати складно: полотно обірване, а не завершене. Текст редагували, підрізали й причесували, щоб якось надрукувати неповну версію у 1948 році. Згодом розшифрували ще диктофонні записи (вийшла майже тисяча аркушів), але повного тексту без втручання «помічників» так ніхто й не побачив надрукованим… 

Те, що відбувається зі спадком Екзюпері, могло б його сильно засмутити — це вже історія не про сад, ліс чи пустелю, де шукається сенс життя, а виключно про фабрики, де штампуються гроші. Мабуть, колись варто буде знайти час і настрій, щоб розповісти про комерціалізацію творчості, але не хочеться з цієї теми починати тиждень. Така торгівля любов’ю і пам’яттю мене засмучує…

Хоча сама торгівля в «Цитаделі» описана багато разів. І це теж мистецтво, чудова частина людських стосунків. Коли читаю цей фрагмент, чомусь уявляю, як десь в Алжирі Антуан особисто й з насолодою спостерігав подібне дійство:

«…Ти всміхаєшся. Адже ти вже вибрав крамничку, де купиш срібний браслет. Ти знаєш того старого крамаря. Він зрадіє твоєму візитові, бо ти його найкращий друг. Він запитає про твою дружину. Розпитає про її здоров’я, бо твоя дружина неоціненна й тендітна. Скаже про неї стільки доброго, й таким зворушливим голосом, що навіть найчерствіший перехожий, лише почувши ту похвалу, вважатиме, що дружина варта золотого браслета. Але ти зітхнеш. Бо життя отаке. Ти не король. Ти городник. Зітхне і крамар. 

Коли ви досить позітхаєте на честь недосяжного золотого браслета, він скаже тобі, що більше любить срібні браслети. «Браслет, — пояснить він, — передусім має бути важким. А браслети з золота завжди легкі. Браслет має містичний сенс. Тут ідеться про першу ланку ланцюга, що поєднує вас. Як добре в коханні відчувати тягар ланцюга. Коли зграбно підняти руку, поправляючи чадру, прикраса має важити, бо отак вона живить серце». Крамар вийде з приміщення позаду крамнички з найважчим зі своїх кілець і попросить тебе відчути його вагу, треба заплющити очі, гойднути браслет кілька разів і подумати про свою насолоду. Ти відчуєш. Ти схвалиш. Зітхнеш іще раз. Бо життя отаке. Ти не господар багатого каравану. Лише доглядач одного віслюка. Ти покажеш браслет віслюкові, що чекає під дверима й не виявляє ніякого завзяття, і скажеш йому: «Моє багатство — такий дріб’язок, що сьогодні вранці під його тягарем він бігав клусом!» Крамар тоді знову зітхне. 

Коли ви досить назітхаєтесь на честь недосяжного важкого браслета, він запевнить тебе, що легкі браслети зрештою кращі від нього, бо мають набагато витонченіше різьблення. Й покаже тобі браслет, якого ти бажав. Адже вже кілька днів, як ти вирішив, мудрий, наче державний діяч. Частину місячного заробітку треба зберегти для ворсистого килиму, іншу частину для нових граблів, ще одну для щоденного харчу...

А тепер починається справжній танок, бо крамар знає людей. Якщо він побачить, що його гачок добре вчепився, він не віддасть тобі мотузочки. Але ти кажеш йому, що браслет задорогий і прощаєшся. Та він гукає тебе. Він твій друг. Задля краси твоєї дружини він погоджується на жертву. Він би дуже засмутився, якби його скарб потрапив до рук незграбної поганулі. Отже, ти повертаєшся, але повільним кроком. Своєму поверненню ти надав подоби неквапної прогулянки. Ти скривився. Зважив браслет на руці. Браслети не мають великої вартості, якщо вони не важкі. А срібло ще й не блищить. Отже, ти вагаєшся між убогою прикрасою і гарною барвистою тканиною, поміченою в іншій крамничці. Але не годиться видаватися надто зневажливим, бо крамар утратить надію продати тобі що-небудь і дасть тобі піти. І ти червонітимеш, вигадавши бозна-яку притичину, яку накинеш собі, щоб повернутися до нього. 

Звісно, той, хто не знатиме людей, добачатиме в цій картині танок зажерливості, тоді як насправді це танок любові, й гадатиме, ніби чує розмову про віслюка та овочі, або філософа про золото і срібло, кількість та витонченість роботи; отак ти сповільниш своє повернення довгими й далекими діями, ось ти далеко від дому, тоді як насправді перебуваєш у ньому цієї самої миті…»

А ви читали «Цитадель», друзі? 

О.М.