Притча про велику любов, допитливу дитину та прикру халепу, яка щасливо закінчилася.
Було це дійство в одному прегарному, маленькому, та від того не менш мальовничому селі в Полтавській губернії. Жили там усі люди в любові, злагоді, доброму гуморі та кожен при своїй улюбленій роботі. Вдень працювали, вечорами пісень співали, танці танцювали, Полтавський край вихваляли. Тоді ще не було прізвищ, і давали людям прізвиська від того, хто чим займався, хто до якої справи спритний був.
На одному краю села, над самою повноводною Ворсклою, жила собі гречна панянка Пшениця, мала вона маленького, чепурненького млина, приймала в людей пшеницю і переробляла її на борошно. Найближчим її сусідом був добродушний та щирий пан Кисляк, котрий тримав стадо корів та кізочок і робив різноманітні смаколики з парного молока.
Полонили зелені очі, тонкий стан та добре жіноче слово чоловіче сердечко і зародилося велике кохання поміж пані Пшеницею та паном Кисляком. Любилося, голубилося молоде подружжя і плодом того кохання породилося хлоп’я – Тарасик. Найбільш щира та добра дитина на весь закуток. Рожевощокий, опецькуватий та на їжу ловкенький. За будь-яку роботу, навіть саму дрібну, та береться, батькам допомагає. То під берізками пеньочків наставить та лавочку змайструє, то з річки очерету натягає, а там і матусі на грядочках бурянчики посмикає. Росло собі хлоп’я, цікавилося навколишнім світом, а найчастіше бавилося тим, що в хаті було. А так, як в хаті було багато борошна і кисляку, брав Тарасик те все, змішував і ліпив усілякі фігурки. Мав він хист до тієї справи. А потім на сонечко їх виставить, висушить та й тішиться ними. Пекарем буде, говорили одні, подивіться, вже дитина то тіста тягнеться. Та ні, гончар чи скульптор росте, рученятами чудеса витворяє, дивувалися інші.
А дитина, знай собі, бавиться. Дужче за все любив Тарасик кульки з тіста ліпити. Та не було ще тоді слова «кулька» - будь-який круглий предмет називали «галька». І ось, одного разу, наліпив Тарасик гальок багато-багато, підхопив те все у жменьки і хотів на сонечко винести. Та по дорозі помітив казан на печі, в якому саме юшка варилася. А там же такі бульбашки красиві! Бульк-бульк-бульк! Аж охнув Тарасик, подих перехопило і трапилася халепа – рученята розімкнулися і всі гальки посипалися в юшку. Злякалася дитина, сльози по щічках біжать, ручки трусяться - шкоду батькам наробив. Спохватилося хлоп’я, треба не панікувати, а ситуацію рятувати – давай ті всі гальки з киплячої води діставати. А вони ж тим часом знай собі й зварилися, аромат на всю хату пішов, апетиту нагнав.
Аж почула мати з подвір’я, який то гарний та приємний аромат з хати пливе, та до сина направилася. А там Тарасик вже варені гальки за щічки вминає.
- А що то ти синочку їси? - мати питає. А в Тарасика рот повний, та він намагається пояснити, що то його гальки у юшці зварені, а мати одне чує - «галь-у-шки, галу-шки, галушки!».
Не вгадали односельчани, не став Тарасик а ні пекарем, а ні гончарем чи скульптором, а виріс юнак Кухарем. Та найкращим Кухарем на губернії, а свої фірмові полтавські галушки – усьому світові доніс.
І не відомо, скільки часу минуло з тієї пригоди, скільки голопузих діточок появилося на світ та потягнулося рученятами до матусі, все ж хочеться вірити, що всі вони виховувалися в мирі, любові, злагоді, та змалечку знали: «Нехай не все одразу дається, а потроху та помалу, то зробиш користі чимало».
Памятник галушці в м.Полтава
Полтавська пригода