Хитросплетіння ліній роздумів інколи заводять мене на манівці так далеко, що задача повернутися до простих понять видається вкрай складною. Я планувала лише трохи розповісти про неоднозначні враження від кулінарної складової подорожі до Словаччини, але потім підтягнулися згадки про побачені вітрини ювелірних крамниць, тому розповідь складеться одночасно з двох смаків, швидкоплинно-їстівного та довгограюче-ювелірного...

На жаль, Словаччина не вразила мене ані чимось цікавим з автентичної кухні, ані проявами ювелірного мистецтва. Усі спроби скуштувати у різних закладах щось традиційне для розуміння культурної спадщини виявилися геть невдалими. Дивний жирний суп, млинці з рідкою бринзою та з чимось перетертим до візуальної та смакової непізнаваності, гумові кнедлі, залиті незрозумілим соусом, сухе м’ясо і теж з мискою липкого соусу…

Ну дуже усе було не до смаку, не реально було з’їсти навіть з ввічливості. Та й що я хотіла від них, якщо «фрукти» словацькою перекладаються «овочі», а «овочі» — «зеленіна»? 

Рятувались від хиткого відчуття непевності у сусідньому бурхливому італійському ресторані, де кожна страва була повноцінно смачною, де те, що має бути хрустким — хрустить, солоне насправді солоне, а сир — то дійсно сир, пармезан чи моцарела, а не щось бридкувате. Ми з Федором замовляли салати, різні пасти, равіолі та піци, і ось там — жодного розчарування за усі візити.

А саме найсмачніше за усю подорож — сніданки, які готував Антон, бо немає для мене нічого кращого за свіжі помідори, селеру та моркву, сир, яйця та зернові булочки, особливо під каву і в чудовій компанії. 

З ювелірністю виявилось усе складніше, ніж з їжею, тут враження врятувати не вдалось. Коли відвідували торгівельні центри чи просто гуляли гарними вулицями, то я бачила дуже багато ювелірних крамниць та островів, як з відомими міжнародними назвами, так і з цілком стандартними. І те, що я бачила в тих вітринах, було дуже сумним і одноманітним, як і в наших нескінченних «вікових» вітринах — або шаблонні прикраси без особистості, або клоновані пандорівські намистини. Не мала, на жаль, часу глибоко проаналізувати, чому в столиці Словаччини така ювелірна катастрофа, та підозрюю, що подібна картина просто відповідає загальним смакам населення — я взагалі не бачила на людях якихось неординарних прикрас. 

Але ж де їх людям узяти? Можливо, є в Братиславі десь поодинокі митці, що створюють дійсно цікаві речі з душею, та продукт масового виробництва набагато легше продати, бо не треба докладати додаткових зусиль для виокремлення з загальної сірої маси. Розчарування накрило мене так, що навіть не хотілося ті вітрини фотографувати — усі вони були суцільно однакові.

Що ж тоді виявляється: приїхати до незнайомої країни і їсти там італійські страви, як найбільш звичні та смачні — то нормально, а спостерігати навколо лише виважений «євро-стиль» прикрас з дорогоцінних каменів та металів — то вже зовсім неподобство?   

Та ні, воно усе неподобство. На превеликий жаль, глобалізація не може бути вибірковою. Якщо в країні немає підтримки автентичної кухні чи вітчизняних митців, то з усіх можливих шпарин природно просочуються струмочки зі звичних продуктів міжнародних корпорацій. Ювелірний продукт з Італії, Тайланду та Туреччини може бути цілком нормальної якості та прийнятної естетичності, але усе це — це ювелірний фаст-фуд: те, що швидко вживається, не потребує зусиль для сприйняття, не викликає бурління і буде однаковим у будь-якій країні. 

І я задумалась: чи зможе вціліти наша рідна кухня, яка так смакує нам, але для інших шлунків потребує певної адаптації, чи зможе українська ювелірна індивідуальність (не псевдо-етнічні чи нібито-патріотичні поробли, яких зараз вкрай багато, а роботи цікавих митців, яким є що сказати) вціліти при поринанні у європейський плавильний котел, де набагато легше завезти штампований  імпорт, ніж робити своє?  

Мені здається, що є деякі шанси у тому випадку, коли в країні одночасно будуть створені можливості вільно творити і почнеться розвиток загальної культурної освіти.

Коли в усіх українців з’явиться можливість розвинути свій смак, побачити глибини історичних зв’язків та різних відсилок до нашої спільної спадщини, щоб кожен зміг стати амбасадором країни, і коли на базі знань, поваги й гордощі усі види мистецтв почнуть розвиватися. Бо дуже сумно, коли автентичність закінчується на туристичному рівні, і там потім потроху деградує... 

Тепер поставила собі за мету в знак поваги до чудової країни, де прихистили моїх рідних та близьких, заздалегідь знайти справжні осередки ювелірної та кулінарної культури, щоб наступного разу відвідати їх і спробувати зрозуміти. Бо не зважаючи на те, що італійські страви і прикраси зрозумілі усьому світові, хочу бачити і відчувати словацьку культуру. І дуже хочу зрозуміти, як зберегти українську. Пишіть, будь ласка, як в інших країнах ви виходили за туристичні межі, чи важливо вам відчувати автентичність країни і що бажано не втратити в Україні. 

А тиждень різних смаків та кулінарних знахідок в Орінго вже розпочався. Смачного! 

О.М.