Десятий сезон конкурсу «Срібна мрія» дійсно вийшов незвичним, хоча ще на початку року всі ми уявляли його унікальність трохи по-іншому. Тож спроба запалити вогник надії та освітити ним безкрає поле для творчості у важкий воєнний час – вчинок, притаманний сильній людині.

Тому тим, що зараз я маю змогу тримати в руках маленький символ людської стійкості та віри, завдячую Олені Масловій, що жіночою силою мудрості зберегла оберт кіл Орінго. Маючи досвід участі у попередніх сезонах конкурсу, для мене, певно, було б логічним  порівняти свої почуття цьогоріч із минулими. Але не можу: надто дорого ціну платить народ України за свої мрії. Враховуючи, що тема для творчості у всіх учасників була пройнята болем, найвірнішими почуттями від зустрічі із вимріяною прикрасою будуть вдячність та безумовне єднання.

Смисл, що я вклала в образ майбутньої прикраси, криється в кожному українці, котрому небайдужа доля нашої країни. Можна було б сказати, що я взяла на себе сміливість озвучити спільну думку. Та скоріш за все, моя участь у конкурсі була спробою віднайти та зобразити власну точку опори, яких в хиткому світі залишилось вкрай мало. Ті слова, ніби мантра, витягували мене із гіпнотичного перегляду новин та давали сили продовжувати існувати прямо тут і зараз.  Дивна річ — в українській мові 256 тисяч слів, а одними із найжаданіших зараз стали лише три.

Як і пів року тому, коли малювався ескіз до прикраси, гарантом мого емоційного стану залишаються Збройні Сили України. Поки в медійному та публічному просторах вирують дипломатичні дебати та відбуваються інформаційні атаки, на лінії фронту завдовжки у тисячу кілометрів наш спокій бережуть славні воїни ЗСУ. В будь-яку погоду, і вдень, і вночі, не дивлячись на втому, не думаючи про свій комфорт.

Коли бачу фото з окопів, де хлопці та дівчата сплять покотом, чи з охайних бліндажів, де панують затишок та повага, ніби насміхаючись над жорстокою реальністю та крихким сьогоденням. Відео, на яких наші красені та красуні танцюють найпрекрасніший танок життя під гучне відлуння пострілів вдалечині, бавлять котиків та посміхаються новому дню. А ще, коли натрапляю на світлини, з яких вглиб тебе заглядають наймудріші в світі очі на втомлених, але непідкорених обличчях, чи на болючі строки зі словами жалю від непоправної утрати. Кожного такого разу розумію, що не можу осягнути думкою, як багато поколінь українців будуть віддячувати за свій спокій цим героям. Події, про які неодмінно напишуть багато книг та знімуть кінострічки, вже викарбувані в серці кожного з нас, затамовані в душі і, певно, стануть ланкою в генетичному коді українців.

Говорячи про подвиг української армії, ми безперечно звеличуємо його, але тим самим ніби віддаляємо від себе, зосереджуючись подумки «на нулі».  Насправді ж, цей подвиг присутній у кожній секунді часу, у кожному нашому подиху, у кожному такті серцебиття. Коли ми заварюємо горнятко теплого чаю,

коли дивимось, як бавляться наші діти,

і навіть коли ми відпускаємо реальність, поринаючи у сон.

Всі наші щоденні дії — це невидимі ниточки, котрими ми пов’язані із тими, хто зараз боронить кожний клаптик української землі. І нехай я не маю змоги особисто подякувати кожному з тих людей, що стали до лав ЗСУ, всі свої почуття я намоглася викласти в єдиній фразі «Вірю в ЗСУ». Вірю щосекунди, щодня і будь що.

Плекаймо свою віру, гуртуємось та дбаємо про кріпкий тил, бо наші воїни повернуться і ми маємо гідно їх зустріти.

Наталія Орінго