Хто ж не пам’ятає старий анекдот про те, що знаходиться на другому поверсі книжкової крамниці? Звісно, фантастика! Здається — це не випадково... 

…принаймні я зараз сиджу в кабінеті на другому поверсі, і щоб налаштуватися на традиційне есе, пригадую свої дитячі враження від прочитаної фантастики та намагаюсь роздивитися зорі за зимовими хмарами. За сорок років, що минули з першого роману, змінилося майже усе, але зорі десь там високо над головою такі ж самі, якими були на початку вісімдесятих. 

На початку літніх канікул, всупереч усім маминим насторогам та попередженням, я усе ж таки залізла на горище. Потягнуло мене повище банальне бажання опинитися там, куди не можна і з’ясувати, що ж від мене приховують дорослі. Зазвичай на горище відправляли усе, що шкода викинути, але є розуміння, що тобі це більше ніколи не знадобиться. 

Технічно горища тоді були зовсім не такі, як зараз; якщо закортіло туди залізти — готуйся до випробувань! Притягни важку та хитку драбину з сараю, спробуй якось її притулити до металевого даху з гострими краями, якось балансуючи залізь на схил даху, доповзи на гору, відкрий маленькі дверцята, які геть перехнюпило від дощів й снігів, розжени павутину, омини осине гніздо, не чхай голосно, бо бабця-сусідка почує і головне — не вбийся при цьому, бо доб’ють увечері. Випробування було складне й важке, покарання було б суворе, але кого це в дитинстві зупиняло?  

Коли вилізла зранку уперше, обставини склалися якомога краще: мама тільки поїхала на роботу, вдома більш нікого не було, залізний дах був вже без роси, але ще не розпечений, штани на мені були довгі, а настрій — з таким в космос і летять. Швидко впоралася з усіма етапами вторгнення, навіть голову здогадалася замотати хусткою, щоб не зібрати на себе усю пилюку і за дверцятами побачила затишне сховище, де один куток було завалено стосами старих журналів, перев’язаних шпагатом по рокам. І ось я вже тремтячими від адреналіну руками розв’язую перший стосик та беру перший журнал. Яскрава обкладинка захопила, а от назва була дурною та хлопчачою, як на мене: якась там «Техника молодежи». 

Вирішила погортати здобич до того, як перейти далі та побачила людину в скафандрі, зоряні пейзажі та космічні кораблі, тому замість того щоб продовжити огляд та швидко замести сліди забороненої інтервенції, всілася читати прямісінько на даху. Десь за місяць до пригоди тато зводив мене у кіно, на «Ангар 18» — хто дивися,  зрозуміє, як юну фантазерку могли вразити ті жахливі інопланетяни. Вони мені ще довго потім снилися, та дуже сумувала за татом, тому й космос у журналах сприйняла як місточок до особливого виміру, де ми подорожуємо разом. Не впевнена, що тоді читала, але здається то було оповідання Станіслава Лема… Ковтала похапцем, відчувала хвилини до початку майбутніх проблем, але все одно читала. І як же гарно було уявляти, що незабаром люди зможуть подорожувати у космосі, вирішувати там складні питання, спілкуватися з прибульцями… а не оце усе копирсання у пилюці. Тільки того літа я мріяла бути космонавтом, і мабуть навіть була.  

Тільки справжній космонавт міг два тижні лазити на горище, щоб читати старі журнали і жодного разу не викрити себе, аж поки не зламався щабель на старій драбині та я добряче гепнулася. На щастя, гепнулася не з самого даху, без переламів і з двома номерами за поясом — дуже хотілося вночі дочитати «Час бика» Єфремова. Так закінчилася моя перша «космічна ера». 

Діти набагато легше сприймають відсутність обмежень та необхідність випробувань. Я тоді вірила, що треба тільки дуже-дуже забажати й світ буде добрим, приємним, без рабів та воєн, без знущань над несхожими — треба тільки уявляти його весь час, тримати перед очима й не кліпати. Можливо б щось і вийшло з цього запланованого порятунку світу, тільки несподівано мої батьки уперше за весь час після розлучення між собою домовилися та я поїхала з татом до Криму… Щасливі люди світ не рятують, на жаль. А рік тоді здавався неймовірно щасливим.  

Коли повернулася додому, то побачила дві неймовірні речі: гойдалку в садку, про яку дуже давно нила і стоси журналів на столі, саме ті, які я ще не читала. Моє замітання слідів мама розкусила миттєво — драбина зламана, дах пошкрябаний, а прочитані журнали я не зав’язувала. Але ж іноді добре, коли батьки конкурують, хто уважніший — до завершення канікул я гойдалася в садочку та читала про космос, і коли на небі вмикалися яскраві зірки, подумки подорожувала серед них.

На зламі сил і досі шукаю шлях між зорями. Вірю в те, що людство обов’язково порозумнішає, вціліє, поверне свої безмежні інтелектуальні ресурси на спільний розвиток та полетить шукати інші планети не тому, що Землі настане повний гаплик, а з жаги відкриттів і пригод. Обожнюю як класичну космічну фантастику, так і хронофантастику — з урахуванням розвитку науки мрію дожити до космічного туризму, а може й до подорожі у часі. Принаймні на такий випадок маю список важливих історичних подій, які б хотіла побачити своїми очима. А поки що подорожую з героями серіалів «Doctor Who» і «Star Trek», бо вони чудові та дійсно фантастичні.

«Золота доба» наукової фантастики почалася перед початком Другої світової війни та тривала майже двадцять років, до кінця 1950-х. Талановиті письменники малювали людям захопливі картини, які наочно показували заради чого саме потрібно рятувати й рятуватись. І молодь, захоплена космічними подорожами, почала будувати нормальний світ хоча б в уяві. Навіть радянські журнали, в яких друкувалися фантастичні оповідання та романи у прилизаному вигляді, все одно мимоволі відкривали віконечка до дивовижного майбутнього. 

Хоча й до поганих варіантів гіпотетичної світобудови фантасти теж приглядалися. Наприклад, «Зоряні щоденники Йона Тихого» геніального Станіслава Лема, які колись мені здавалися чудернацькими та сатиричними, тепер зчитуються досконалим пророцтвом. Мабуть, випадково людство десь збилося з зоряного шляху й звернуло трохи не туди, в страшні космічні хащі, де збуваються тільки страшні передбачення.

Двадцята подорож Йона Тихого була написана у 1971 році. Не хочу повністю переказувати цю подорож, там про діяльність Інститут Часу та про проект ТОНІПГ (Телехронна Оптимізація Найголовніших Історичних Процесів Гіперп'ютером), в якому Йон трохи попрацював директором. Оповідання невеличке, легко можна знайти в мережі, натякну тільки: можливо, що Йон і досі кружляє в кільцях часу, марно намагаючись щось виправити в історії людства, та на відміну від «творців історії» йому поки це ніяк не вдається.  А гіперп'ютер вже винайшли, до речі… Мета завдання Йона на перший погляд була дуже благородна, потрібно за допомогою подорожей у часі змінити минуле: 

«Загальна історія буде відрегульована, очищена, підправлена, спрямована та покращена відповідно до принципів гуманізму, раціоналізму та привабливого дизайну. Невже не ясно, що, маючи в родоводі таку бійню та м'ясорубку, соромно потикатися у суспільство високорозвинених космічних цивілізацій!»

До речі, вам нічого це не нагадує? Наразі людство й дійсно сповзло до рівня проекту Інституту Часу. Повсюди помітне намагання виправити минуле, тому хоча й цивілізація вимушено рухається вперед за плином часу, голова її повернена назад. 

«…Читання цих проектів порушило в мені підозри під час ревізії XX століття. Чи не підкидали туди засоби масового знищення? За чутками, кілька радикалів в Інституті хотіли звернути час у кільце, щоб новітня історія десь після XXI століття зрослася з передісторією. Тим самим усе почалося б спочатку, але набагато краще, ніж раніше. Ідея божевільна, фантастична, але я начебто помічав ознаки відповідних приготувань. 
Згортання в кільце вимагало попереднього руйнування існуючої цивілізації, «повернення до Природи», і справді, з середини XX століття стали звичними викрадення, тероризм та загальне здичавіння; …орди зарослих обірванців підносили хвалу вже не Сонцю, а якимось Superstars, всюди звучали заклики до руйнування техніки та науки; навіть футурологи зі ступенем сповіщали — неминуча катастрофа, занепад, кінець. У деяких місцях вже копали печери, називаючи їх – не інакше як для відводу очей – сховищами…»

Ні, таки не втримаюсь, буде ще одна цитата: 

«Якщо хтось зацікавиться, що за цей час зробили фахівці Проекту, нехай подивиться на Марс, Юпітер, Венеру, на понівечений Місяць, нехай загляне в могилу Атлантиди на дні Атлантики, нехай підрахує кількість жертв обох великих льодовикових періодів, всяких лих, епідемій, морів, воєн, релігійного фанатизму — тобто нехай придивиться до Загальної історії, яка після виправлення стала кладовищем реформаторських планів, суцільним хаосом та інформаційним шумом.

Історія – це жертва Інституту з його безладом, безглуздям, короткозорістю, роботою навмання, постійними інтригами, некомпетентністю, і, якби на те була моя воля, я б вислав усіх так званих творців історії туди, де бронтозаври зимують!»  

І дійсно, як було б добре згребти на лопату тих мерзенних творців, відправити їх до бронтозаврів, звільнити нарешті колесо історії від злісного втручання та й полетіти у космічну подорож! 

А яку фантастику згадуєте ви?

О.М. 

За ілюстрації к допису дякую нашому адміну

та фантастичному штучному інтелекту.