Течія річки є своєрідним вічним двигуном. Впродовж тисячоліть люди пристосувались до можливостей цього джерела енергії, але не завжди співіснування людей та водних артерій було на користь як людству, так і природі.

Річки завжди приваблювали людей, обіцяючи вдосталь води для питва, сільськогосподарських робіт і навіть для оборони від непрошених гостей. Тому досить швидко невеликі поселення перетворювались на величні міста з розвинутою торгівлею й промисловістю. Та чим більше людей оселялось на берегах річок, тим небезпечнішою ставала екологічна ситуація для водних джерел. Якою виявилась ціна міської прописки для двох річок — Чикаго та Полтви — читайте в цій статті.н

Я неодноразово чуло здивування львів’ян, які вперше опинялись в Дніпрі: після вузьких старовинних вуличок їх вражав простір індустріального міста та «велика вода». Так, просторими дорогами Львів ніколи не відрізнявся, проте ще якихось 200 років тому його мешканці могли відпочивати на місцевих пляжах і навіть сплавлятися у човнах по річці Плотві. А виловлена з Плотви риба потрапляла не тільки на столи львів’ян, а й експортувалась в Австро-Угорську імперію. Якщо ж перегорнути ще кілька сторінок книги історії, можна дізнатись, що річка ця слугувала природним захистом для міста, утворюючи додаткову перешкоду для загарбників.

Та вже у середині 19 століття переваги повноводної річки в межах міста стали поступатись недолікам. Після тривалих дощів, які у Львові є явищем доволі частим, Полтва виходила з берегів. Її стрімка течія могла забрати домашню худобу і навіть необережних людей. Так, лише у 19 столітті було чотири потужних паводки. Та головною проблемою стало засмічення колись чистої ріки. Примітивна система каналізації та скидання стічних вод у річку на той час були цілком звичними явищами навіть для розвинених європейських міст. Запах гниття та забагнюченість тепер були постійними супутниками річки впродовж всієї міської забудови її берегів. Зростали колонії комарів і мух, а разом з ними й жаб. Прогулянка Львовом перетворювалась на справжнє випробуванням для людських носів, а спалахи інфекційних захворювань змушували міську громаду міркувати над розв'язанням проблеми.

Рішення виявилось радикальним — сховати проблему, тобто річку, якомога далі від очей. Простору для маневрів було не так багато і єдиний вектор напрямку вказував вниз, під землю. У 1884 році почалось склепіння річки. Місто доволі швидко відчуло зміни в ландшафті: замість заболочених ділянок з’явились нові парки та сквери, над річкою у 1900 році відкрили Оперний театр. Загалом роботи тривали до сімдесятих років 20 століття. Чи вберегли річку від подальшого засмічення кілометрові цегляні обладунки? Якоюсь мірою так, але такою, як раніше, Полтва, мабуть, не стане ніколи. Нинішній стан підземної річки так само перебуває на межі екологічної катастрофи, та через «закритість» вона не муляє око місцевій владі, приваблюючи хіба що дигерів.

Зі схожою проблемою приблизно в той самий час стикнулись жителі американського Чикаго. У середині-кінці 1800-х років відносно нове місто на берегах річки Чикаго швидко зростало. На момент заснування в Чикаго проживало приблизно 300 осіб, але до 1860-х років населення зросло до понад 100 000 осіб, а до 1890-х років місто стало «мільйонником». Та впродовж десятиліть від інфекційних захворювань тут помирала велика кількість людей, що було відчутним навіть для населення в 1 мільйон. Наприклад, влітку 1849 року від холери померло приблизно 700 людей.

Розповсюджувались хвороби через забруднену питну воду. Як і в переважній кількості міст 19 століття в Чикаго не було каналізаційної системи. Тож можете уявити обсяг викидів, які потрапляли у річку, що протікала через велике місто. Мешканці були людьми завбачливими та задовго до екологічної кризи налаштували водозабір з озера Мічиган. От тільки не врахували, що річка Чикаго, яку вони активно засмічували, впадала в те саме озеро. Так нечистоти повертались туди, звідки їх скинули.

Розв'язати проблему взявся інженер-самоучка Елліс Сільвестр Чесбро. Він хотів створити об'єднану каналізаційну систему, яка б відводила як зливові, так і стічні води якомога далі від міста. Впродовж 1850-х і 1860-х років Чесбро доручив своїй команді будувати каналізацію поверх вулиць, фактично піднімаючи місто. Потім каналізацію засипали землею, створюючи нову вулицю. Будівлі також мали наслідувати цей приклад.

Так Чикаго стало першим містом в Америці, яке мало планову каналізаційну систему. Другим кроком стало перенесення водозабору в озері Мічіган далі від берега. Робітникам знадобилося три роки, щоб побудувати двомильний тунель в озеро до області з чистішою водою. Поширення хвороб сповільнилося завдяки чистішій воді, але місто продовжувало зростати й скидати все більше стічних вод. Тож в інженерів виникла божевільна ідея — змінити річище в бік річок Іллінойс та Міссісіпі, щоб течія забрудненої річки оминала озеро, що було джерелом питної води.

У 1892 році розпочалось будівництво 28-мильного Чиказького корабельного та санітарного каналу, що об’єднував південну гілку річки Чикаго в Бріджпорті з річкою Дес-Плейнс поблизу Джолієта, яка знаходилася на іншому боці цього субконтинентального вододілу та на 40 футів нижче озера Мічиган. На кілька років будівельний майданчик перетворився на туристичну мекку. Будівництво було викликом для технологій тих часів, тож цілий ряд надсучасних машин було винайдено та побудовано для прокладання Чиказького каналу.

Наприкінці 1890-х чиказці нарешті скуштували чисту питну воду, проте було одне «але». Озеро Мічиган врятували ціною двох інших річок та здоров’я жителів Сент-Луїса, що був розташований нижче за течією ріки Міссісіпі. Ще на етапі будівництва вони мали серйозні претензії до влади Чикаго та навіть подавали позови до суду. У відповідь на це підрядники тільки збільшували темпи, аби повернути річку до вирішення суду. Сучасні методи фільтрації та очищення води зрештою допомогли відновити екосистеми річок Де-Плейнс та Іллінойс, але зміна течії річки Чикаго має вплив на навколишнє середовище, який відчувається й сьогодні.

Наталія Орінго