Роздивляючись пам’ятки історії, я не раз ловила себе на думці, в якому чудовому стані дійшли до нас ці матеріальні свідки минулого. Звісно, є серед них й ти, що з втратами пройшли випробування часом, але коли милуєшся бездоганними рисами інших, одразу уявляєш епоху, що подарувала ці знахідки. І рідко хто замислюється, що це результат довгого та кропіткого труда. 

Ні, не майстра, що створив старовинну вазу чи написав картину, а реставратора, що вирвав їх з лап невблаганного часу. У перекладі з латинського «restavratio» означає «відновлення». Але за фактом, їхня робота частіше полягає в консервуванні, тобто збереженні того стану, в якому перебуває реліквія зараз. На тлі жахітливих новин з життя російських реставраторів, це, здається, чи не найголовніша суперздатність майстра. Та сьогодні розповідь не про невдах.

І навіть не про по істині гігантський перелік інструментів, засобів та професійних секретів, що допомагають реставраторам повертати до життя понівечені реліквії. А хочу торкнутися, мабуть, найцікавішої сторони роботи цих майстрів — несподіваних знахідок. Після цієї розповіді ви зрозумієте, чому реставраторів часто порівнюють з лікарями. Та що там, ідентичні не тільки цілі лікування людей чи речей, а й методи діагностики.

Отже, кожна реставрація починається з огляду реліквії. Первинна обробка – виявлення плісняви та шкідників — робиться для безпечної роботи самого майстра, що часто роками впритул працює з об’єктом.

Потім реставратор встановлює приблизний вік раритету, щоб мати уявлення про техніки та матеріали, якими користувався стародавній митець. Але такий аналіз не працює, якщо художник, скульптор, ювелір тощо був експериментатором та вдавався до оригінальних хитрощів при створенні шедевра. Підмішував у фарби сторонні речовини, наприклад. В добу готики приховування рецептів фарб було надзвичайно поширеним явищем і надії на документальні джерела взагалі не виправдані. Тоді не обійтись без поглибленого хімічного аналізу, а також «важкої артилерії» — рентгенографії та інфрачервоного випромінювання. Ось тут і починається найцікавіше. Уявіть собі здивування майстрів, які помічають під верхнім зображенням існування іншого, якщо ми вже почали говорити саме про реставрацію картин.

Такі випадки останнім часом трапляються все частіше, бо на 18-19 століття приходиться пік невдалих реставрацій, які тепер виправляють сучасні майстри.
Мабуть, найнеймовірнішою історією може поділитися з глядачем портрет невідомої аристократки у Флоренції, написаний Рафаелем Санті. Апаратні методи дослідження і рентген показали, що Рафаель встиг написати лише обличчя, небо, погруддя. Модні рукави сукні дами малював інший художник, що додав також собачку. Третій перемалював песика на єдиноріга. Потім зміни відбувались зовсім неконтрольовано: тваринку перемалювали на шмат колеса. Процес очищення картини був схожим на кухарські маніпуляції з качаном капусти: лист за листям, тобто шар за шаром знімалися перемальовки, аж поки реставратори не вирішили зупинитися на версії з єдинорогом.

Українські реставратори часто-густо натрапляють на такі «кіндер-сюрпризи», працюючи над старовинними іконами. Так, одна з найстаріших українських ікон, Дорогобузька ікона Богородиці, яка знаходиться у Рівненському краєзнавчому музеї (середина ХІІІ століття), свого часу була перемальована кілька разів та перенесена на нову основу. ЇЇ реставрація тривала 10 років, при середніх термінах для подібних робіт 2-3 роки.

Диво, якщо вдається зберегти як первісний малюнок, так і його більш пізню версію. Це відбувається завдяки складному процесу розшарування, коли верхній шар знімається і переноситься на нову основу. Таким чином з одного зображення можна отримати два. Але вдаються до таких дій вкрай рідко, бо є ризик втратити всю реліквію.

Якщо намагатися коротко описати стиль українських реставраторів, то це передусім обережне збереження того, що подарувала історія. За час радянської окупації нещадно знищено та вивезено більшість художніх та сакральних українських творів мистецтва. Тому важливо якісно зберегти все, що нам залишилось від попередніх поколінь. Не додаючи зайвих деталей, не доводячи реліквію до стану, що не відповідає її віку. Щоб у жодного невігласа не виникло підстав звинуватити нас у підробці історичної та культурної спадщини України.

Наталія Орінго