Про Григора Тютюнника (і його брата Григорія) я вже писала окрему статтю «Слово брата». Але зійшлися у мене на полиці дві м’ятні книги — нове видання новел від Pabulum «Три зозулі з поклоном» і артбук (не можу назвати його просто книгою) від «Видавництва Юлії Сливки» «Місяцю, місяцю»…
Григір народився у 1931-му, і фактично він є дитиною війни. Правда ж, зараз ці слова сприймаються інакше?.. Літературознавець Ростислав Семків влучно каже, що його тексти — про злий час і добрих людей. Він уміє фіксувати без додавання вигадки, консервувати голоси і відтінки, запахи і біль. А болю, авжеж, багато і в його спогадах, і у світі навколо. Пам’ятаю, як під час навчання деяким моїм коліжанкам Тютюнник здавався занадто чи то сентиментальним, чи то штучним — певно, через наївних персонажів чи якусь сільську романтику… Це нам, студенткам десятих років, це могло видатися романтикою — чорна лискуча плюшка Дзякунки, круто посипана нафталіном, і весільні миски з холодцем, узваром та киселями. А насправді життя в ті часи і правда було настільки іншим, що й уявити складно.
Відкрила «Оддавали Катрю» — і зрозуміла, що роки писання одного й того ж диктанту не минулися дарма. Не знаю, як інші, а я за своє життя написала диктант з цієї новели разів п’ять чи шість. У світлиці на столі, обставлений свічками з чистісінького воску й уквітчаний калиною, красувався коровай... Досі пам'ятаю голос Валентини Дмитрівни, яка диктує нам цей текст і так спішить промовити вставне речення, де не слід ставити кому перед «й», що аж підзахекується. Весна, але ми сидимо в куртках, і з вікна видно Каразіна в патині, і після пари я проситиму Валентину Дмитрівну дозволити перескласти той залік з морфології з найповажнішої в світі причини — я закохалася. (І за кілька років уже в моїй хаті на ліжку було розкладене біле як сніг плаття молодої, фату, прозоро-матову, як березова гілка в інеї…) Вона дозволила, до речі, і тільки лагідно покачала пальцем.
Скількох деталей ми тоді не помічали!.. Дід складає шматки сала, пересипані сіллю, в ящичок від німецьких мін. Павлушу на роботі цінують: він такий, що і зробить, і змовчить, як треба. «Так я видумав собі тата, і коли бабуся показала мені його карточку, […] я не повірив, що то він, бо мій тато був вищий, ширший у плечах…» Найвідоміша, заголовна в цій зеленій книжечці, новела «Три зозулі з поклоном». Раніше для мене вона була про величне кохання, на яке здатні непересічні душі. Ось так високопарно, так. А зараз я опукло бачу, що Марфа випрошує у дядечка поштаря не просто звістку-трикутничок… Для неї це не побачення, як мені здавалося. І навіть більше ніж надія. Що таке лист від коханого, що знаходиться в Сибіру? Нехай його читає Софія, якщо їй там адресовані слова, а Марфа буде мліти з ним на грудях, щаслива вже від того, що він є на світі, цей лист, а значить, і Михайло. Ні, тільки зараз це можна зрозуміти остаточно. І таких усвідомлень ви зробите багато, лиш почнете читати.
Якщо Тютюнник оживлює час, то Степан Процюк оживлює самого Тютюнника. Це не акторське перебирання автора в шкуру митця, як буває іноді в такому жанрі. І не виграшки з, наприклад, Йогансеном, що випадає з шафи, ніби анекдотичний коханець. Психологічний портрет, який малює Процюк, неможливий без того, щоб поводитися з героєм як з персонажем. Інакше, либонь, текст перетвориться на агентурний допис. І авжеж, варто одразу дозволити книзі бути книгою: тут є простір для домислень, для заповнення лакун. Та все це зроблено професійно, документалістично і з повагою. Це не перший роман Степана Процюка на основі письменницьких біографій. Але перший — так мистецьки виданий. Юлія Сливка зробила те можливе, що ми так рідко бачимо на полицях, а тому неможливе: цілісну книгу, де текст і його графічне оздоблення складають цілісне полотно. Оформлення Марії Кристопчук зачарує вас, я обіцяю.
Обидві книги, і художня, і документальна, чекатимуть на вас цього вечора в Таємній кімнаті. Я не обіцятиму вам приємного, легкого читання. Воно є тою зовнішньою роботою, що стає рушієм роботи внутрішньої. Психографію Степана Процюка висунули на цьогорічну Шевченківську премію, а наклади у «Видавництві Юлії Сливки» розходяться швидко і часто не додруковуються. Вхопити видання Тютюнника від Pabulum — також удача, серія «Своя класика» у них напрочуд файна. Я амбасадор перечитування, і моя полиця — затерта, тому, авжеж, я радитиму вам перечитати Григора Тютюнника. Бо міняється час і міняється оптика. І література — єдиний випадок у мистецтві, коли доробок митця міняється вже після його смерті, бо реальність книжки неповноцінна без реальності читача.
Анастасія Орінго 
