Моя мама каже, що я забагато всього пам’ятаю. Спогади з дитинства в мене чіткі, яскраві та дуже ранні. Мабуть тому, що ще роки у півтора в мене виникло стійке відчуття: кайфуй тут. Насолоджуйся зараз. Бо це все не назавжди, і все закінчиться.

Мені 3. Я дивлюся на джмеля на великій ромашці у прабабусиному палісаднику і задаюся питанням, чи він пухнастий. Впевнено пальцем гладжу йому спинку. А м’якенький!

Мені 9. Я катаюся на гойдалці під виноградом. З першого року мого життя мене кожного року на все літо відправляють сюди, у Вовчанськ, — до прабабусі з прадідусем. Я люблю цей запах розпеченого асфальту у дворі, теплий вітерець, що обвиває мене, поки гойдаюся, запах пиріжків із літньої кухні. Така спека, а прабабуся за пиріжки! Майже відчуваю їх смак у роті та посміхаюся. І дивлюся на нові ворота з каліткою, що їх нещодавно замовила бабуся, і пишаюся тим, як я пофарбувала їх у глибокий бірюзовий колір. Два дні на це вгатила, і вийшло шикарно. Мені подобалися старі зелені дерев’яні ворота з завитками й фірткою, але бабуся пішла на пенсію, щоб доглядати прабабусю і прадідуся, і тепер у нас у хаті проведений газ та опалення, замінений мотор у колодязі, полагоджена бесідка, тепер ще й ворота… Так, через новий шиферний паркан лазити незручно. Проте все нове та гарне! Я дивлюся на ворота, на зелені шапки кленів, що нависли над двором, кидаючи тіні на старий вищерблений асфальт і думаю, що все це не назавжди. Це коли-небудь скінчиться.

Мені 11. А прадідусеві — 90. 4 столи довелося поставити у дворі на його день народження: з усіх сусідів збирали стільці, на них клали балки, щоб розмістити гостей. Уся рідня зібралася, а її завжди було чимало: двоюрідні бабусі, троюрідні тітки з сел, чотириюрідні брати та сестри. Рідні прадідусеві діти, що приїхали з Високого та аж с мАцкви. Навіть прабабусині квартиранти! Гуляли три дні, жінки метушились на двох кухнях, самогонки було випито ріки, фотоплівки відклацано кілометри, співали, танцювали у дворі та за двором, прадідусь нарядився у свого кителя та двічі ставав у “ластівку”. Ми були зморені і затуркані, але щасливі.

Мені 13. Останній рік старої абрикоси, що височіє над городом. Вона вже майже не родить, а ті плоди, що є — надто високо, і падають на доріжку на город, і над ними в’ються оси. Нескінченне дзижчання. Усе дитинство я тієї доріжки боялася! А тепер видерлася на цю саму абрикосу, щоб мама сфотографувала мене там, де прабабуся зазвичай тяпки вішала. Хто ж знав, що то на згадку.

Мені 14. Моєму сусіду та незмінному другові Сашку 12. Наші родини дружать, змалечку ми днями гуляємо разом: навіть перший поцілунок був з ним, коли мені було 6, а йому 4, і старші діти нас жартома “одружили”. А зараз серпень, вже не так спекотно, і я пропоную прогулятися на Гуркана, подивитися на річку. Я вже “доросла”, тому ми беремо по чебуреку в “Корчмі” і старанно ховаємо цілу пляшку “Шейку”, яку розіп’ємо на двох. На березі крім нас немає нікого, і це дивно, бо зазвичай тут ґвалт, діти у піску, підлітки на тарзанці, баби їдять яйця та помідори з хлібом у тіньочку. А зараз я відчуваю, що щось невпинно проходить, і більше ніколи не буде так, як раніше.

Мені 22. Того листопада видався собачий холод і я не встигла на прадідусеві похорони.

Мені 28. Синові 1,5 місяці. Я так давно не святкувала Великдень у Вовчанську — а ми ж багато років поспіль приїздили туди на кладовище. Така традиція була: саме на Великдень все місто збиралося там. Чи весна прийшла, чи Христос воскрес, незрозуміло. На могилах у мертвих пили за здоров’я живих. Усі гуляли, зустрічалися, поминали, діти бігали з пакетами між могил, збираючи поминальні паски, яйця, печиво та цукерки. На тиждень їжі назбирати можна було. Але цього року не так. Серце ухає вниз, як подумаю, що пропущу ще один Великдень у Вовчанську. Кидаю усе і їду з сином. Прабабуся плаче, коли мене чує, бо вона давно вже не бачить. Просить поставити п’яти праправнука їй на щічки: це найчутливіша її шкіра. Роблю, тримаючи її за руку. Плачемо разом. У серпні того ж року її не стане.

Мені майже 33. Лютий 2022. Я чую, що Вовчанськ в окупації і все тіло пронизує тужливий струм. “Ми його втратили”. Все. Так, ми ще вивеземо звідти бабусю до Харкова, а потім до тітки в Німеччину. Так, тато ще кілька разів поїде туди, щоб забити вікна та вивезти консервацію з погребу і найголовніше — старі альбоми з фотографіями наших предків, чиї імена вже ніхто з нас не пам’ятає. Але вже тоді я мала відчуття, що це — все.

Мені 35. Тато розповідає, що дзвонив його колега, з яким він роками працював, і який тепер служить у ЗСУ.

— Уявляєш, дзвонить дядько Саша, каже: я у твоєї тещі! Я йому: що, як, ти чого у Німеччині? У відпустці? Як ти їх знайшов? А він сміється: та ні, не в Німеччині, а у твоєї тещі вдома. Зрозуміла? Він Вовчанськ боронить!

Киваю. Відчуваю, як холодним інеєм починає вкриватися поверхня серця. Всередині воно гаряче, але по краях вже морозний візерунок. За кілька днів тітонька з бабусею пришлють відео з Вовчанська з написом: “На 0,34 секунді за рогом від обувної фабрики наш двір”. І нічого неможливо впізнати. Тільки ворота, ті самі бірюзові ворота, вже без однієї створки та без калітки. Проте стоять, наче той дядько Саша за наш Вовчанськ.

Минуле, яке я так добре пам’ятаю у своїй голові, з кожним днем залишається подалі. Десь там, за 80 кілометрів від Харкова. Десь там, не існує більше дому моїх прабабусі та прадідусів. Десь там не існує більше їх могил.

Альона Мінакова для Орінго