Почну з питання: чому для однієї виставки знадобилося два ритуали відкриття? Не настільки й вже багато було гостей музею, а також наших колекціонерів, щоб ми не розмістилися на традиційній церемонії у залі №3 біля привиду шановної Пекторалі. Але…

Насправді, відкриття відбувалося дві дні з моєї ініціативи, бо хотілося не ділити увагу між професійною спільнотою та дамами мого серця. В четвер на класичному засіданні з промовами довелося ретельно думати над тим, що кажу, бо маємо певні плани й задачі по просуванню сучасного ювелірного мистецтва. 

Звісно, були на першому відкритті й особливі гості — не для роботи, а для радості й гордості (наприклад, пан Курилюк), але тільки у п’ятницю, на неформальному відкритті, я змогла нарешті видихнути та просто відпочити.

Зустріч Орінго-колекціонерів розпочалася навіть трохи раніше 14:00 і спілкувалися ми декілька годин, але для мене час промайнув непомітно. Ні в мене, ні в команди, ні в кураторки виставки пані Ірини домашніх заготовок не було. Точніше, ми заздалегідь домовилися не використовувати промови-заготовки, щоб плавно рухатися за питаннями орінговців. Деякі побоювання були, що наша неорганізованість гостям може набриднути, але усі вони розвіялися з першими посмішками та квітами.

Відвідувачок виставки зустрічали вже на вході до Лаври, аби ніхто не заблукав. До цього підготувалися заздалегідь: надрукували візитівки з таємничим QR-кодом, за яким чекатиме сюрприз, та відрядили Настю й Олю вітати гостей просто біля воріт. Київ того дня ласкаво пригрівав вересневим сонцем, дзюрчав фонтан, щось шепотіло каштанове листя, і сама природа, здавалося, раділа довгоочікуваній зустрічі орінговців.

Роки ковіду, роки війни — втрачені роки живого спілкування. Звісно, надолужити їх за кілька годин неможливо, та розмова виявилася напрочуд жвавою і заряджала енергією надовго. Обговорення експозиції непомітно переросло у своєрідну авторську екскурсію: біля кожної вітрини виникали цікаві спогади й деталі — про прикраси, принципи їхнього упорядкування, символіку, сенси й відсилки. Виставка акумулювала в собі величезні пласти інформації, тож тем для бесіди не бракувало.

Не обійшлося й без несподіванок: пильне око орінговців зауважило, що з двома експонатами не все гаразд. «Лік лісу» та «Яблуко за задоволення» були встановлені не тією стороною. Та завдяки вашій уважності все швидко виправили: покликали музейників, показали, що саме не так, а вони у понеділок відчинили вітрини й перегорнули прикраси.

У п’ятому залі, де розташовувалися колекції, присвячені Харкову, Сковороді та Кричевському, розмова набула особливо філософських відтінків. Пригадали наших митців і видавців, окреслили нові горизонти та джерела натхнення на майбутнє. Арт-об’єкт «П’ятий Харків» надихає не лише на роздуми, а й на нові творчі ідеї.

Навіть втоми не відчувалося: відпочити допомагав затишний куточок із диваном та книжками. Перегляд видань теж підкинув тем для бесіди — не виникало сумнівів, що Орінго-спільнота не втримається від спокуси пошурхотіти сторінками (детальніше про бібліотеку вже розповідали).

Знайшовся час і для доповіді Олі про те, як оцифровувався тур виставкою. Познайомилися з проєктом віртуального туризму Travel Verse, дізналися про складнощі перенесення музейної реальності в онлайн-простір і дійшли спільної думки, що слід створити англомовну версію туру, аби дивувати й за межами України.

А тим часом Тала з камерою фіксувала найтепліші миті та грайливі відблиски срібла, яке нарешті отримало належну увагу. Тож пропоную ще раз переглянути, як це було, і набратися терпіння до наступних зустрічей у виставковому просторі, які вже невдовзі відбудуться у жовтні.

Олена Маслова