Всім доброго дня!З дитинства вважала себе творчою людиною. Не могла існувати без малювання, скульптурок, шиття нарядів своїм німецьким лялькам.)))) З часом, з певними подіями у житті, все, якось зійшло й затихло десь глибоко в моєму серці. Навіть читати практично перестала, хоча маю велику бібліотеку. Не знаю, чому перекрилося джерело творчості. А може моя творчість, на ті часи, виражалася в чомусь іншому. Важко сказати.
Потім я почала, час від часу, писати вірші. Але помітила, що всі вони виходили з точки болю, нажаль. Я не могла творити легко, радіючи, просто дивлячись і відчуваючи красу. І це мене пригнічувало. Красу я вхоплювала по-іншому: робила фото на телефон. Все, що бачила, все, що було близьким, все що відгукувалося в серці, все вміщувалося в моєму телефоні, пізніше у смартфоні. Як завжди шуткував мій чоловік: зараз буде стопісят фоточок всіх квіточок.)))) А за квіточками були дерева, кущі, небо, наш широкий Дніпро зі скелями, наш святий острів Хортиця з магічними колами, Січчю та Дніпрогесом.
Але найбільша любов, яку я втілювала в фото - це море! Я ніщо так гарно не відчуваю, як цю стихію. Вона для мене жива, ми розмовляємо і любимо одне одного. Море в різних його станах, в різні часи доби, в різних моїх настроях. Особливо, вранці, коли все ще спить, я вставала йшла до нього. Схід сонця - це містерія, яка не має аналогів в нашому житті. Є момент прадавньої Тиші, коли сонце відривається від лінії горизонту. Перед цим останнім стрибком, воно наче робе глибокий подих, затримує його і швидко видихає...В таку мить я відчуваю себе частиною великого Світу, великого Життя, великого Потоку.
Ще коли Крим був українським, привозила камінці з узбережжя. Згодом почала їх розмальовувати. І це викликало в мене радість!! Надихаючись цією радістю робила намиста, браслети, кульчики. Для себе і для подруг. Навіть, частіше для подруг. Бо, коли щось робиш для інших, то це викликає більше задоволення від роботи. Орінгівці, впевнена, це знають! Бо, здебільшого, даруючи красу, збагачують своїх клієнтів, ніж себе.
Десь за півроку до війни, взяла білий маркер і розмалювала вікно в кімнаті сина. Таке собі мереживо вийшло. Коли почалося жахіття, інстинкти самозбереження взяли верх. Ми ліпили з чоловіком скотч на внутрішню частину вікон, щоб уберегтися від уламків скла, в разі обстрілів. Я вже занесла руку, щоб заклеїти малюнок. Чоловік сказав: ні в якому разі ми не будемо псувати цю красу. Він наліпив скотч ззовні. В той момент я дуже розчулилась... Це було так зворушливо... Маю мрію, після війни розмалювати наші вікна фарбами. Зробити великі малюнки з різною тематикою і в різних кольорах.))
А що зараз?.. Зараз війна перекрила все, лишила тільки бажання вижити і перемогти ту лють. Але, потроху, я повертаюсь обличчям до життя, до краси, до любові, до світлої радості. Мій маленький крок за воєнний період: взяла картонку з колготок (не смійтеся, мені завжди жаль їх викидать), вирізала, розфарбувала гуаш'ю і лаком для нігтів, і вставила в старий силіконовий чохол для смартфона.)))) Бо, жаль мені витрачати 300 грн на новий чохол. Краще додати грошиків і купити яку-небудь маленьку красу в "Орінго", каблучку або кульчики.
Ну, отаке в мене мислення і отака в мене зараз воєнна творчість.))))) Будемо жити, будемо творити, будемо радіти!!!