Сьогодні увечері було фантастичне небо. Розкішні хмарини, такі важкі й дорогі на вигляд, ніби хтось укрив небосхил золотим шумовинням, вмостилися на верхівки зелених дерев і так завмерли на чверть години...

Щільні кольори небесного дарунку відлякували сутінки так довго, скільки могли протриматися, і ми з котом забули про усі невідкладні справи та витріщалися у тихе небо. Не чутно ані людей, ані птахів. Вщух вітер, щоб не турбувати дерева, на яких лежали хмари… За ці хвилини я змогла відпочити так, нібито в мене й насправді відбулася відпустка. 

А потім я згадала, що тиждень в нас про внутрішній туризм і ще раз подякувала небу — воно завжди вчасно мені нагадує, на що дійсно варто звернути увагу.

Мій внутрішній туризм тепер дуже внутрішній, хоча не скажу, що шкодую з цього приводу. Навіть сидячи у кабінеті за письмовим столом, опиняюся настільки далеко у часі й просторі, що не одразу повертаюся додому. А коли до кипіння внутрішніх світів додалася підготовка до виставки, маю перед носом сотні одночасно відкритих дверей. 

Довелося сьогодні лаванду й троянду в садку зрізати, щоб летіти назад на знайомий запах: це допомагає, коли занадто захоплююся внутрішніми подорожами. Книжки, альбоми й блокноти з записками, органайзер і ноутбук – безліч предметів на орбіті створення срібних історій. Лишилися лічені тижні, щоб встигнути розповісти саме ті історії, розповісти які я вважаю своїм обов’язком. Деякі з них вже існують, просто потребують стислого переказу. А деякі ще мають встигнути отримати срібне тіло, щоб люди їх помітили…

От дивна річ — в нас є вже тисячі неймовірно гарних прикрас, а мені потрібно ще оті десять, які не встигаємо, але ж вони розкриють комусь зацікавленому отримані ніби з неба нові знання. Багато колекцій вже склалося, так ні — треба ж доповнити… Сварю себе за невпинний потік вдосконалень, кажу що в наших диких Орінго-хащах люди і так заблукають, а потім біжу за книжкою, без якої не можу домалювати буремну колекцію цього року. 

Похід до «Книгоукриття» — це також про внутрішній туризм. Цього року в мене нарешті з’явилася чарівна бульбашка, де бувають люди, закохані в книжки та у Харків. Там легко заряджаються творчі батарейки та знаходяться ідеї, а ще — заповнюються прогалини у історії українського мистецтва і літератури…

Поки я збирала свої враження, остаточно стемніло за вікном. Світяться тільки екран та літери на клавіатурі. І десь там високі зорі, де чекають.

Ой, та хай вже заспівають Жадан і Турчинов, щирі голоси нашого міста. А я піду малювати те, що хтось зможе побачити й відчути.

І якось воно буде, друзі…

***
Вечір, як довгий ковток.

Скільки між нами в повітрі ниток.

Скільки над нами зірок у гарячому небі.

Місто птахів і пітьми.

Вогонь вижирає панельні доми.

Але ти вертаєшся і шепочеш вогневі.

Дотик вогню, мов дотик руки.

Все буде тепер навпаки.

Але мені так бракує тебе, так бракує тебе такої.

Нас так багато, нас тут залишилось двоє.

І це місто між нами, ламане й вічне, наче хребет динозавра.

Завтра побачимось, давай доживемо до завтра…

О.М.