Такие красивые эскизы появляются в этой сессии!
А мне, в связи с этой темой, вспомнилась зачитаная мною в детстве "до дыр" повесть-сказка "Земля світлячків" нашего киевского автора Виктора Близнеца. Я так часто ее перечитывала, что могла цитировать по памяти целые страницы! Интересно, читал ли кто-то еще эту добрую сказку? (у меня до сих пор в обиходе многие "приказки" из нее) Очень советую познакомить с нею деток.
Сказка описывает жизнь маленького народца Стоусов и Триусов, характерной особенность которых была страсть к коллекционированию.Один из главных персонажей это стоус Сиз XII, доктор "трутознавства і лічинкознавства" и основатель "Музея светлячков". Как и во всякой сказке, именно с помощью светлячков, добрый маленький народец победил злые силы.
И хочу еще показать несколько цитат-описаний музея...
"Із глибини залу якесь волохате, якесь підсинене, підзеленене сяйво! Воно було м'яке, м'якше глибинного світіння води, м'якше блиску роси в новомісячну ніч. Воно було молочне, фосфоричне, воно лилось на голову, на руки, на стіни, воно пронизувало...наскрізь!"
"Якщо в першому залі густе волохате сяйво стояло, якщо воно рівно і спокійно лилося із стін, то тут!... Щось неймовірне, чаклунське: було страшно й темно, як в глибокій печері, і в тій густій імлі блукало безліч маленьких вогників-ліхтариків. Ні, вогники не блукали, вони пурхали, літали, виписували кола й складні піруети. Темрява синьо й лілово світилася від цих вогників, від міріадів зірочок, від жаринок, що зблискували й гасли. А потім знов зблискували й гасли. І знову гасли, і знов зблискували!"
И у меня нарисовался подвес-светлячок в двух вариантах: с креплением с помощью усиков, и с потайным креплением. В пузике камешек-капелька Liquid (или обычные грушки), вторая пара крылышек сквозная, только контур и немного перегородок внутри. Ну и можно еще на голове сделать глазки из малюсеньких циркончиков (хотя мне больше нравится без них)


 

Казка, що вчить дбати про землю,яку нас годує

Сон про землю
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

На м’якій постелі глибоким сном спить хлопчик. Сниться хлопчині дивний сон: чує він страшенний тріск, якби стріляли з пушок. А на те розкрилася величезна яма, стіни розійшлися і в хаті стало видно, як удень. З ями виходить стара баба, худа й обідрана, але висока-висока, на сім метрів підвелася в небо. Плаче баба й стогне:
— Синку, чи впізнаєш ти мене? Я — земля, я твоя — баба...
— Чого плачете, бабко? — питає хлопчина.
— Плачу, бо жадібний дядько біду зі мною робить. Він мене оре й оре і кожного разу одне зерно сіє. Він тільки бере, а мені добрив не дає, не годує. Скажи це йому.
— Добре, бабко, передам, що ви мені казали.
А земля скаржиться далі:
— Та у мене ще не все...Слухай далі, дитинко. Городник ліпше робить: він не сіє моркву чи петрушку весь час на одному місці. Городник має землі мало, тому турбується про неї. А польовик сіє соняшник та соняшник. Марно сподівається він на урожай. Я йому не віддячу доти, поки він не дасть мені пошани. Кажи польовикові, щоб не забував про мене. Тоді я дам багатий урожай. Тільки скажи, щоб сіяв і траву.
— Так, бабко, я скажу, аби він знав.
— Заїв мене бур’ян, як ослабле тіло поїдає пошесть. Але ж його не так тяжко вибрати. Треба тільки поле зорати і дати йому спочинок. Я хоч і стара, та маю вічну силу. Ти видиш, синку, що у мені є немало соків, раз кожна рослинка тягне своє устами. Але навіть молода мати, яка плекає дитину, мусить перепочити.