"Ловець океану" Володимира Єрмоленка. Мені здається, я навіть бачила колись в Таємній кімнаті, але тоді не зачепило. Зараз же наштовхнулась десь на опис, і зрозуміла що мені треба цю книжку. В крамничках казали, що видання 2017 року годі й шукати, на сайті Вівату вона то з'являлась, то зникала як рідкісна риба, і ось, нарешті, я її вполювала. Перевидання 2024 року. Хотіла ввечері трохи погортати сторінки і отямилась десь через годину. Мені здається, краще за це я не читала вже багато років. Це було як спів, як музика, як хвилі океану, що підхоплюють і несуть тебе все далі вглиб роману поступово відкриваючи то мушллю з незрівняною перлиною, то сховані під водою скарби. Кожен рядок хотілось перечитувати та передумувати, як низку перлів коли задумливо перебираєш та милуєшся ними по черзі.
Одісей потрапив додому після років блукань світом та розуміє, що щось було не так на його довгому шляху, бо вдома окрім згарища нічого не знаходить. Треба повернутись, щоб виправити та зрозуміти свої помилки. Зворотній шлях чи не найскладніший, бо вже знаєш що саме там чекати. І зовсім по іншому тепер виглядають ті самі випробування. Розповідь Аріадни дуже нагадала "Маренову троянду" Кінга. Деякі роздуми Одісея відзеркалюються в сьогоденні як написані саме про нас. І всюди - океан... Безмежний, солоний і такий різний.
.. Минуле безжальне, якщо його не відпустити. Ти береш його оберемком, підходиш до борту, вдихаєш повітря , дивишся в небо, розтискаєш пальці. Воно падає на дно морське , повільно, протяжно, довго. Ти можешь плакати, але ти знаєш, що там його спасіння.
.... Зі слабкісті народжується краса, це правда. Саме тому краса така беззахисна. Вітер здуває її одним подихом, вогонь знищує її одним доторком. Потворність живе довше., виповзає з підземних печер, заражає землю хворобою, вбиває і пожирає.
Краса ж слабка і беззахисна.
Але навіть потворність стає перед нею на коліна і виє від захоплення.