Її звали Міні. Моя киця.

Маленьке диво, яке з’явилося в моєму житті несподівано, на весні, – і залишалося зі мною до кінця. 

Вона була моїм спокоєм, тишею, радістю й теплом. Міні завжди знала, коли я засмучена — тоді приходила, торкалась мене своєю лапкою, щоб я дозволила їй вилізти мені на коліна й просто була поряд. А потім — пішла. Але не зникла. Бо де любов — там і присутність.

Ця прикраса — не просто ескіз сережки. Це пам’ять, що має форму. Вона про тих, кого ми несемо в собі, навіть коли не можемо більше пригорнути.

«Mon chaton» — «моє кошеня» французькою — так я досі її називаю. Срібне серце, на якому сидить кішечка, вміщує в собі найцінніше: любов, ніжність і спокій. Вона — поруч, завжди.

Знизу до серця тягнуться чотири символи:

 лапка з рожевими подушечками — про дотик, який завжди заспокоював;

 серденько, ніжно обгорнуте срібними мотузками — про сильний зв’язок, що не потребує слів;

 квітка сакури — про весну, коли вона з’явилась у моєму житті;

 листок сакури — про прощання, яке не стало кінцем.

Я хотіла б, щоб ця прикраса була об'ємною, довгою. Всі підвіски — рухомі, легкі, та мають створювати ніжний перелив і шелест при русі. Покриття, родування, можливо. Насправді я зовсім на розбираюсь у камінні, тому хотіла б довіритись вам 

 Любов нікуди не зникає. Вона просто змінює форму.