Тепла осінь ... - приємність і насолода, розкіш, подарована Всесвітом...
Та моя галактика дощить, а я від цього насолоджуюсь. 
Дивний момент, я його й сама не зрозуміла, але відчула спокій і навіть дещицю якогось щастя...
Ранок. Тижнів зо два тому прокинулася від звуку крапельок дощу по підвіконню. Сповзла з ліжка, розбудила малого - йти до школи. Син телепортувався за стіл - уже в школі))) Я всілася поблизу нього на підлогу (робоче місце в малого відповідно до його зросту - невисоке, ну а моє робоче місце поблизу, щоб і в камеру не лізти, й пальцем тикати синові в зошити, наставляти й розтлумачувати з розумно-гнівним виглядом, залишаючись невидимкою) 
Першачок, що тільки вчиться вчитися, сидить, позіхаючи, п'ялиться в монітор ноута. Мелодійний голос першої вчительки, яка на уроці "Я досліджую світ" розповідає дітям про те, що в школі є класи з партами, за якими сидять і навчаються діти, є їдальня, є спортзал, є актова зала (ось наявність цієї зали дітям було найважче пояснити, бо що це? для чого це?). Добре, що є підручник, і вся ця чудасія в ньому намальована, ще й зі школярами.
Отже, урок-лєгкотня, можу дозволити собі зганяти на кухню за напоєм, що бадьорить.
Тож я, яка теж - другий раз в перший клас, тепер уже із горнятком кави з молоком сиджу на своїй підлозі й вглядаюсь у похмуре, зальопане дощем вікно. Завила тривога. Вчителька: "Якщо хтось знаходиться в небезпеці, можете "вийти" з уроку й убезпечитися". А де те безпечне місце? Кругом вікна, як акваріум, і двері... 
Продовжую вглядатися у вікно. Тихесенько дощить. Скоріше б доскиглила та сирена... розповідайте-бо вже далі про школу... каштан  зовсім пожовк, а листя ще тримається...
З "висоти" мого місця сидіння видніються за вікном тільки обрій і  дерева зі шкільного двору. Два з гаком роки потому вигдядала ще й школа, та зараз я можу побачити її розвалини лише коли піднімуся зі своєї локації. А наша ж школа вистояла Другу світову, та перед ... цими ... не встояла. Школа. Навряд чи її тепер відбудують. Іноді здається, що я захлинуся своєю ненавистю до.... Але ні, не цього разу. Зараз мені чомусь так тихо й спокійно, попри сирени, попри руїни під вікном. Мій малий - я - кіт - дощик за вікном, яким я насолоджувалась, - вже вистигла кава ... ми живемо, є надія, ми в моменті...
Ось цей спогад про відчуття неконтрольованого))) щастя серед тривог закарбувався в наброску брошки: це такий образ вікна, крізь яке я дивилась, і школи, яку вщент знищили іскандери. За вікном - на брошці - ми з малим за руку чимчикуємо до знань. А поки, не поспішаючи, гребемо ногами в траві, над нами колихаються віти каштану. Внизу, на брошці-вікношколі, причеплені підвісочки- кіт, квітка, кава (маленькі радощі, що незмінно чекають удома). Наші з малим голови на брошці - камінці, бо ж неспішно поспішаємо за наукою, твердою, як діамант)) А стовбур каштана - дивовижний продовгувастий камінець-трикутник, кольору осені й неба. Ось таке життя в моменті)