Де живе українська література? А де вона тільки не народжується і не живе: у харківському домі «Слово», серед київських каштанів, у львівських кав'ярнях... Є в неї й незвична домівка – у Празі. Саме там мешкали і творили учасники «Празької школи», одні з засновників нової, сучасної української культури.

Каф "Сокіл"

XX століття, на жаль, із самого початку було не дуже люб'язним до нашої країни. Після розпаду Української народної республіки і насадження радянської влади багато людей змушені були тікати за кордон. Насамперед це, звісно ж, стосувалося поетів, письменників, науковців, одним словом, тих, хто був надто інтелектуальний для пристосування й імітації нормального життя за нового режиму. Тікали до Польщі, Німеччини, але найчастіше – до Чехії.

Чому саме туди? Тому що на той момент Чехія на чолі з президентом Т.Г. Масариком була однією з найбільш відкритих і демократичних держав у Європі. Президент Масарик не визнав легітимність радянської влади й охоче приймав тих, хто від неї тікав.

В вигнанні дні течуть, як сльози,
Думки в вигнанні сплять, як мертві,
Солодкі спогади сичать, як змії,
Душа ридає, як дитина.

Душа розірвана, як рана...
Бальзам далеко так, як сонце,
А сонце, сонце, як і щастя,
Там, там, лише в краю коханім.

О. Олесь

Підвіс "Зійшло українське сонце!"

Чехія, особливо величезна, галаслива, мультикультурна Прага, стала домівкою і притулком багатьох українських поетів, які не сприйняли радянську владу: Євгена Маланюка, Олекси Стефановича, Олени Теліги та багатьох інших. Їхнім «духовним батьком» став Дмитро Донцов, філософ, публіцист і фактично творець нової української національної ідеї. Його можна назвати особистістю героїчного складу: понад усе він ставив силу духу та готовність до подвигу.

Певно, світогляд Донцова вплинув на творчість «пражан» – потужні, звучні вірші, сповнені героїчних образів із язичництва Старої Європи. «Пражан» однаково надихали і германські, і грецькі міфи, вони охоче зверталися до фольклору та епосу, а історію бачили крізь призму поезії.

Ave Caesar, співучий серпне,
Августійший владарю літ!
Солодощ пізніх овочів терпне,
Сяйво твоє все більш нестерпне
Для майже осліпленої землі.

Ave Caesar, ще день твій сяє
В колонаді гаїв, на форумі нив,
Рим твій бездонна блакить просякає,
Він в ній розчиняється і заникає,
І видивом легким вливається в спів.

Ave Caesar, застиг на троні,
Ти вже статуя, мармур, міт,
І тільки сонце грає в короні,
І тільки блакиттю посріблено скроні,
Спалені вітром літ.

Є. Маланюк

Щоправда, якраз у питаннях поезії більшість учасників «Празької школи» не погоджувалася з Донцовим: той вважав, що мистецтво повинне служити справі виховання нації та натхнення на подвиги, загалом, дивився на нього дещо утилітарно. Проте більшість його товаришів поділяла точку зору Євгена Маланюка, який стверджував, що мистецтво перебуває поза категоріями служіння будь-чому, і що митець розмовляє зі світом «на його власній, єдиному йому відомій мові».

Поезія «Празької школи» – це насамперед інструмент пошуку в цьому світі місця для себе, свого народу, своєї країни. Це сильне, творче переосмислення речей, які багатьом здаються великоваговими, брутальними і зовсім не поетичними: історії, політики, суспільного ладу. Через вірші можна швидше і яскравіше побачити багато речей – навіть ті, до яких стриманий, раціональний розум буде йти роками і століттями.

Каблучка "Світосприйняття"

Ольга Орінго