Коли канадський міністр внутрішніх справ Артур Сіфтон наприкінці XIX сторіччя розвернув на Заході України кампанію з міграційної агітації, ніхто ще не очікував, що канадська діаспора українців стане найбільшою. Землю мігрантам роздавали безкоштовно, лише селись та обробляй, за умови, що почнеш це робити у перші ж три роки проживання. Так українці отримали шанс на краще життя, а канадський уряд — розроблені степи Манітоби, Саскечевані та Альберти.
Перші українці прибули в Канаду пароплавом «Орегон». Іван Пилипів і Василь Єлиняк з Прикарпаття згодом посприяли переїзду до провінції Альберта ще кількох сімей, і з часом саме вони утворили перший кістяк діаспори. А далі — все нові й нові пароплави, нові й нові переселенці… До Першої світової війни емігрувало майже мільйон людей, з них до 120 тисяч — саме до Канади. Авжеж, переважно туди їхали землероби, що сподівалися на вільне, а згодом і багате життя. Чому не жилося в Австро-Угорщині? Податки, ба більше — побори. Податок на все, навіть на те, щоб у власному лісі збирати хмиз. Та й не така вже й родюча навкологірська земля. Канадські прерії часто порівнюють з українським степом, тож нібито праця на тій далекій землі мала би бути нескладною. Та переселенці походили здебільшого з Буковини та Галичини, а це лісостеп, тому і для життя обирали більш схожі на домівку місцини поблизу Едмонтона, Вінніпега. Ці землі уряд провінції зараз обмежив у екомузей, де зберегли та відновили умови життя перших українських переселенців, під назвою Kalyna Country.
Корабель з Гданська до Америки, особистий архів Євгенії Гошовської-Найди, світлину розміщено на порталі «Локальна історія» (див. лого)
Та поїхати з землі, яку обробляв день за днем, добиваючись, щоб вона тобі родила — нелегко. «Переламаний» Іван Дідух, що день за днем возив гній на свій порожній горб, зрештою мусив замість зеленини чи колоска зобачити там камінний хрест… Василь Стефаник називав це оповідання «студією», і це дійсно психологічні студії душі людини, яка мусить кинути рідний край, і навіть не через власне бажання ліпшої долі, а скоріше тому, що так складаються обставини, тому, що так краще для всіх, тому, що… Тому що так судилося, може. Іван не має сил починати нового життя за кордоном, але піддається на вмовляння синів. Та й односельці кажуть, що ця земля, яку він так багато років обробляв, уже не годна родити. Траʼ їхати. Тож він привселюдно просить пробачення в жінки, бо не знає, чи переживуть вони далеку дорогу морем, ставить по собі й жінці камінний хрест, ніби кенотаф, і відгулює власні проводи, як поминки.
І прощаються з ними, як з мертвими: побачивши готових до дороги в «панському», не селянському одязі, плачуть, проводжають в дальню путь за невідомий кордон… І моторошний танець, який Іванові несила припинити — теж як прощання, як гумор шибеника, як остання молитва за рідною землею.
Підвіс "Прадавній оберіг"
Почитайте «Камінний хрест» і зобачте в ньому не лише горе, а й глибоко художній експресіонізм. Коли кожен камінець, закинутий в Дунай, змушує розходитися кола. А сліди від коліс воза, старечих пʼят та кінських копит відбиваються в землі назавжди, і жоден дощ їх звідти не змиє. А на сьогодні для мене це ще й студія душ наших стареньких, яких ми вмовляємо переїхати з-під окупації, прифронтових місцин, небезпечних місць… Ми мусимо вмовляти і рятувати, дорослі, розумні й дужі. А вони, певно, самі для себе мусять триматися за свої стіни й клаптики схоженого асфальта, бо так уже воно заведено. Так вже воно заведено, що людина вростає у світ самим лише повітрям, яке видихає, з першого ж крику по народженню.
«Видиш, стара, наш хрестик? Там є вибито і твоє наймено. Не бійси, є і моє, і твоє».
Анастасія Орінго 
