Забобони здатні спростувати найлогічніші теорії. Ми можемо освоювати космічні безкраї та долати смертельні хвороби, але це відлуння колишніх вірувань, що виникло через страх перед незрозумілим, ще довго залишатиметься частинкою генетичного коду людства.

Ніщо та ніхто у цьому світі не захищений від забобонних упереджень і опинитись в центрі зневаги та забуття через якусь нелогічну причину можна попри владу, красу та популярність. Навіть необов’язково бути при цьому живою істотою — забобони пристають як до людей, так і до речей. Здавалося б дорогоцінності мають залишитись осторонь таких прикрих випадків, адже бажання мати у своїй колекції щось рідкісне і вартісне може перевищити будь-який страх. Та купа легенд про прокляті камені спростовує ці сподівання. Сьогодні про те, якою несправедливою виявилась доля до опалів.

У стародавні часи опал вважався особливо щасливим мінералом: римляни, наприклад, ставили вище опалів хіба що смарагди та вірили, що вони приносять удачу. А стародавні греки вважали, що опали наділяють своїх власників даром пророцтва і захищають від хвороб. Це ставлення до райдужного мінералу збереглось навіть за темних часів середньовіччя, коли будь-який атрибут розкоші міг потрапити у немилість до церкви. Та все хороше не може тривати вічно — чорна смуга в історії опалів розпочалась у 19 столітті.

Перший випадок, що кинув тінь на репутацію благородного камінчика, був навіть не реальністю, а письменницькою фантазією. Сер Вальтер Скотт опублікував у 1829 році роман «Карл Сміливий, або Анна Геєрштейн, діва імли», в якому опалу відведена окрема роль. За сюжетом головна героїня має чарівну прикрасу з цим каменем. Після того, як на нього потрапляє свята вода, жінка трагічно вмирає, а сама коштовність тьмянішає і стає безбарвною. Роман здобув неабияку популярність, а опали навпаки, опинились персонами нон грата: продажі каменів різко впали.

Приблизно за півстоліття трагічна історія навколо опалу розпочинається в іншому куточку Європи — в Іспанії. Тамтешній король Альфонсо XII отримує в подарунок від колишньої коханки, чарівної графині Ла Кастільйоне, каблучку з опалом. Ще до того, як Альфонсо посів престол, він обіцяв графині розкішне життя при дворі й свою особливу прихильність. Та весільні турботи й бажання справити враження на наречену, Мерседес Орлеанську, витіснили коханку з серця чоловіка.

Король радо прийняв подарунок, та так і не зміг ним скористатись: прикрасу побачила королева і забажала носити перстень сама. Незабаром після цього Мерседес помирає і ця каблучка потрапляє до скриньки бабусі короля, Марії Кристини де Бурбон. 72 роки є поважним віком навіть для таких привілейованих осіб, але чомусь смерть Марії Кристини, що сталася незабаром, придворні пліткарі пов’язали саме з трагічною прикрасою. Судячи з подальших подій, Альфонсо не був забобонною людиною, і передав коштовність своїй сестрі інфанті Марії дель Пілар. Коли за кілька днів померла і сестра, то не вагаючись відправив зловісний подарунок невістці — вона померла за кілька місяців. Я не цікавилась, чи залишались на той час в короля ще родичі, але з якихось міркувань він вирішив «зламати систему» — надягнув каблучку собі на руку. Впродовж наступних 24 годин монарх залишив цей світ.

Історики звісно спростовують легенду про проклятий опал, посилаючись на епідемію холери, що вирувала Європою в той час. Та люди схильні більше вірити в магічне, ніж розсудливе, тому опали ще довго перебували б у немилості європейців, якби не королева Вікторія. За іронією долі камені повернули любов прихильників там, де вперше доля від них відвернулась — в Англії. Як тільки королева внесла опали до негласного переліку каменів для траурних прикрас, мода на ці камінчики знову підкорила світ.

Наталія Орінго