Плануючи тиждень дитячої літератури, ми просто не могли не замислитися: а що читала наша контент-команда змалечку? Звісно, складно обрати з цілої бібліотеки, що нас сформувала, одну най-най-книгу… Але ми все-таки спробували пригадати ті книжки, які зігрівали серце найбільше, і зараз поділимося цими теплими спогадами з вами!

Олена:
Коли отримала нагадування про улюблену книжку дитинства, вирішила що напишу про ту, яку першу згадаю... І раптом такий безлад здійнявся у голові, що виникла загроза з цим завданням не впоратися ніколи. 
Тоді зробила хитрішу спробу. Яку річ я бажала більше за будь-яку іншу років десь у сім?
Звісно ж, блакитну намистину і чарівну крейду!

Польська письменниця Марія Крюгер подарувала світу різні гарні книжки, але найкраща та найвідоміша її героїня — Каролінка. Спочатку їй пощастило знайти намистину, яка виконувала бажання та зменшувалася з кожним разом. Намистинка не лише виконувала бажання, а й розмовляла з Каролінкою...  Чи варто розповідати, як я шукала в шпаринах чарівні намистинки, а також які тортури витримало усе матусине намисто, коли намагалася з нього отримати бажане щастя для всього світу? До речі, інколи вдавалося, хоча й не так часто, як читалася книжка.  

У продовженні пригод Каролінки та її вірного друга Петрика була крейда — усе, що нею малювали, оживало. Крейдою обмалювала усі вільні поверхні навколо і дещо дійсно оживало, особливо якщо малювала якусь фігню. А яка там була страшна відьма Філомена! Довго потім кістляві тьотки з близенько посадженими очіма видавалися мені її реінкарнацією. 

Читала я їх десятки разів, знала майже напам'ять і дочитала майже до прозорості, тому зображення взяла з мережі. Але в мене були саме такі, вони робили мене щасливою і зникли, як зникла блакитна намистинка після останнього великого бажання. Як би вона наразі нам знадобилася, разом із крейдою, якою можна перекреслити будь-яку наволоч...

Тала:
Я не знаю, коли в мене закінчиться етап дитинства, бо, наприклад, нещодавно купила книгу "Знаменита фабрика слів" для дітей 3-7 років, а влітку читала "Мій дідусь був черешнею". Просто дитина, що досі живе в мені, шалено любить гарно ілюстровані книги. 

Тому відштовхатимусь від загальноприйнятих в суспільстві меж дитячого віку: приблизно від 0 до 7 рочків. А улюблену книгу оберу за двома показниками: занедбаний вигляд, якого набуває кожна дитяча книга в режимі читання нон-стоп, та частота цитування (в моєму випадку це переказ на пам'ять).

Отже, справжніми хітами для маленької Наталки була тоненька брошура "Кіт Василій" та великий том з творами Чуковського у синій текстильній обкладинці. На той час мені їх читали батьки, сама складати літери я стала пізніше. А в три- чотирирічному віці декламувала віршовані рядки на пам'ять, гортаючи сторінки з яскравими картинками, чим викликала дивування гостей: "Невже ваша дитина вже вміє читати?"

Оля:
З дитячими книжками в мене якось не дуже склалося – з батьком-букіністом ти читаєш усе, що впало на голову, але падає загалом недитяче… Тож спеціально для статті подзвонила мамі з питанням «А яка була моя улюблена дитяча книжка?» і почула несподіване. Виявляється, читати я навчилася по Буратіно!

«Давним-давно в містечку на березі Середземного моря жив старий тесля Джузеппе». Так починається казка, в якій на смак трирічної мене було усе – і скарби, і пригоди, і антропоморфні звіри й саме та доля божевілля, яка гостро необхідна кожній по-справжньому гарній дитячій книзі. О, скільки разів тато був вимушений разом зі мною відчиняти золотим ключиком двері до лялькового театру…

… та якось зненацька підкралися весняні свята й тато був вимушений відкласти книгу й піти допомагати мамі на кухні. На самому цікавому місці, де грізний Карабас-Барабас от-от схопить героїв! Змиритися з цим я рішуче не могла (я й досі не вмію відкладати книжку, коли комусь в ній загрожує небезпека…), тож коли батьки повернулися з кухні, побачили неймовірну картину. Я читала – невпевнено, але дуже вперто. І з тих пір вже ніколи не кидала надовго цю гарну справу.

А потім, вже дорослішою, прочитала оригінальну казку «Піноккіо» - і зачарувалася (а чи знайомі ви з нею? Дуже раджу!). Цікаво, що б було, якби «Піноккіо», що вперше побачив світ в українському перекладі ще в 1923 році, потрапив мені в руки в дитинстві – втім, я планую обов’язково перевірити це на своїх дітях.

Женя:

Досить складно говорити про книжки, які вплинули на мене в дитинстві, тому що в дитинстві в плані читання я був абсолютно всеїдний. Казки, енциклопедії, довідники, навіть мамині інститутські посібники з психології - мені підходило абсолютно все. Але якщо потрібно вибрати щось, що найбільше запам'ятовується... Однією з найдивніших, найулюбленіших і найбільш вражаючих книг для мене була і залишається казка "Чарівна крейда". Це абсолютно божевільна історія норвезької письменниці Сінкен Хопп, яка розповідає про хлопчика Юна, що знайшов десь шматок білої крейди та вирішив помалювати на паркані. Однак він не знав, що крейда чарівна, і все, що нею намальовано, оживає. Отож наш герой намалював на паркані чоловічка. Чоловічок негайно ожив, назвався ім'ям Софус і став вести досить самостійне життя. При цьому він дуже вдячний Юну за те, що той його намалював, і хоче з ним подружитися. Але поводиться при цьому... як нормальна людина, яка ніколи не знала сучасних технологій і правил поведінки, абсолютно невихована, але дуже цікава до навколишнього світу. А ще він складає вірші на будь-який випадок життя.

Ось приблизно на цьому моменті зв'язний опис книги і закінчується. Далі у цих двох починаються пригоди в абсурдистському дусі, що трохи нагадують керролівське "Полювання на Снарка" за ступенем дивацтва і кількістю мовної гри. Наприклад, Юн на прохання Софуса намагається намалювати буфешкаф (ні, я не знаю, що це таке, і навіть Софус не знає); троль, який зустрівся їм дорогою, дарує їм цукерки, від яких на голові росте трава; а пізніше цей самий троль стає редактором газети і обзаводиться чарівною паличкою. А щоб паличка виконала бажання, нею потрібно накреслити в повітрі знак долара. І в такому дусі в книзі приблизно все. До речі, Сінкен Хопп під час написання книжки надихалася якраз англійською літературою абсурду. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що книжка свого часу сильно розширила мою свідомість.

Альона:

Цікаво, що питання про улюблену дитячу книгу застало мене зненацька. У моє дитинство (а воно припало на лихі 90-ті) було всього мало — і можливостей, і грошей, і книг. Проте читала я багато. Але — те, що було в домашній бібліотеці, чи, в крайньому випадку, у районній. І такі речі, як "Хроніки Нарнії", "Аліса у Дивокраї", "Гобіт" або навіть "Маленький принц" були прочитані мною вже далеко після 12 років. Не хотілося б думати, що всі мої думки займала "Мертва царівна і 7 богатирів" Пушкіна. Але виходило, що чарівного враження від дитячих книг, доки я не доросла до Олександра Дюма, я не отримувала. 

Проте була книга, до якої я незмінно поверталася. Це була перша та остання, яку я бачила, збірка казок про лисицю. Було там про лисицю і вовка, лисицю й журавля, лисицю й тетерука, лисицю та величезну кількість інших персонажів. Але головне — книжка була оформлена як комікс! І кожна казка, за законами жанру графічного роману, була зроблена у окремій особливій стилістиці ілюстрацій, яка не повторювалася. Мене заворожувала сама незвичайна подача казки у формі коміксу (хоча тоді я не знала, що це так називається), та абсолютно різне художнє оформлення. Книгу читали так часто, що з часом вона розвалилася, втратила обкладинку, в неї були вкладені листи, що вилітали, бо не вдавалося її полагодити. Але задоволення від читання та споглядання завжди було гостре!

Анастасія:
"Як? Тільки одну?" — спитала я одразу. Адже це ж просто неможлива задача, вибрати одну з сотень прочитаних і десятків улюблених. Але у такому випадку краще не страждати від завеликого вибору, а просто розповісти про перше, що спадає на думку і сповнює золотавим світлом і теплом...

"Мій прадід, герої та я". Напевно, та сама книжка, що зробила мене письменницею. Хлопець і його дідусь, Старий Малюк і Малий Малюк, день у день сидять на горищі та обговорюють, що таке героїзм. І пишуть про це оповідання, балади та казки — адже коли твориш, то краще розумієш. Це зараз я можу оцінити, як майстерно Джеймс Крюс витримав основну сюжетну лінію, де Малюки залучають до дискусій про героїзм увесь дім і навіть сусідів, як дав можливість Старому передати онуку (а з ним і читачу) певний моральний заповіт — і при цьому наситив текст вставними творами, ще й написаними від двох зовсім різних осіб. А тоді я просто зачитувалася не лише історіями про героїв, а ще й неймовірними побутовими деталями: пишуть вони на рулонах старих шпалер, зустрічають моряків Гельголанду, їдять оселедців, морквяник, фрикадельки та інші наїдки, які для них готує бабуся ("де торжествують домогосподарки, там гинуть поети!" — патетично виголошує дідусь, якого змусили відірватися від вигадок і хоч трошки поїсти). Жодного дидактизму. Лише історії: я досі пам'ятаю клоуна Пепе, що заспокоював пасажирів лайнера в страшний шторм і плакав не для ролі, а по-справжньому, тільки от ніхто цього не помітив, і Альфреда Корніцке, що робив різдвяні марципани під час вибухів Першої світової. Герої дійсно бувають дуже різними. І цьому мене навчив Старий Малюк.

Джеймс Крюс, виявляється, автор ще й "Тіма Талера і проданого сміху". Це я дізналася щойно, коли загуглила. Дивно, що ця книжка, хоч я і читала її в дитинстві, зовсім мені не запам'яталася. А вот історії про круті й рідкі яйця, крихітку Марі Елізабет і короля, Генрі з його двадцятьма тітками... Це все завжди зі мною.

Авжеж, у дитинстві я мала російський переклад — і він був чудовий, соковитий і гарний. Багато років я не згадувала про Крюса, а до того, коли хотіла перечитати, мала книжку на полиці. Зараз книжка десь далеко, і я — оп! — нарешті розшукала переклад Євгенії Горєвої. 1991 рік, між іншим — я могла мати саме це видання у своєму дитинстві, але ні. Чому так сталося? Це вже зовсім інша історія. Але вона також про героїв.

А якою була ваша улюблена дитяча книжка?

Пригадайте та поділіться в коментарях!

З любов’ю, команда Орінго