Сьогодні хочеться менше сказати і більше показати. Настрій в мене такий, як і в усіх українців — річницю вторгнення не можна вимкнути у голові. Раніше склалися паранормальні прикраси, а тепер вони підказали ці рядки.

Зоресвітні, вразливі, тендітні —

у темній космічній далечі, 

де тиша суцільна, 

як за хвилину до лютого,

існують лише вони, срібні квіти.

Розправляють холодні пелюстки, 

квітнуть крізь безсилля,

І напруживши тонкі пальці, 

марно стукають в кришталеві вікна

поважних неквапливих кораблів.

Все згадавши, відбувши усі ритуали, 

які притаманні лиш квітам, 

знімають із тонкого стебла нерву

корону, що більш не потрібна,

бо зав’язок вже сформувався.  

У зав’язі багатогранній ховаються 

зерна можливих подій і зростань,

на стінах зав'язі — малюнок зі знаків і шрамів,

там покоління прийдешні читатимуть історію

незламних та впертих квітів зоресвітних…

Ми витримаємо все і здобудемо перемогу у війні не за допомогою чудес, а у важкій боротьбі.

Вірю, що зовсім скоро ми переможемо тягуче тоскне зло, що в Україні буде мир, і тепла радість разом зі світлом прийдуть в оселі українців. 

Ми відігріємо душі та повернемося із крижаної пустелі неймовірної несправедливості, почнемо будувати нове мирне життя. Тоді, мабуть, слова та прикраси часів війни зазвучать зовсім інакше… 

А поки — так. У безодні безмежного космоса вже так багато квітів, історії яких нам не можна забувати. 
 

З любов’ю, Олена Маслова