Останнім часом опинилася в новій несподіваній реальності, тому знову питаю себе, що саме відчуваю. Те, що військова ситуація наразі складні, знають усі, але вона складна не лише завдяки подіям, які відбулися насправді…

…а й завдяки тривожним хмарами різних пророцтв, які не є дійсністю, проте при поганому розкладі можуть ними стати, якщо не збудувати їм противаги.  Тому я зараз замислилася над тим, куди котяться мої думки і чому саме вони туди котяться. 

Що я відчуваю зараз? 

 По-перше, відчуваю глибоку та приємну втому від гарного й продуктивного тижня — нас дуже активно згадували в соцмережах, як справжніх ювелірів з Харкова і тому потрібно було відповідати на всі слова підтримки, репости та листи. А так як сторінкою Instagram на 80% займаюсь я, очі тепер треба тримати тремтячими руками. Тільки за перші дні після початку флешмобу в мережах в мене було три сотні взаємодій… Не знаю, багато це чи мало, але я в знемозі.

Якщо спитати себе «Скаржуся чи вихваляюся?», то чіткої відповіді немає. Але ось тут — приємна стаття в АІН.Бізнес про харківське підприємництво, там трохи й мене процитували. Ми ж не публікуємо статті за гроші, тому цитують мене не часто.

 По-друге, завдяки Миколаєву несподівано злетіла колекція з містами. Вийшла дуже приємна прем’єра — відреагували так світло й щиро, що я аж почала одразу ще три міста малювати. Відчуваю творче піднесення і трохи нервуюся, що на творчість майже немає часу. От дивна ж річ, як на творчі чакри впливають добрі слова… Художник може бути голодним, але якщо він долюблений і нахвалений, усе в житті виглядає набагато краще. 

І стаття в Суспільному про колекцію та перстень, присвячений Миколаєву теж приємна. Тут навіть процитували мене, коли я цитувала Жадана. 

 Тому (і це по-третє) коли мене питають, що я думаю про гіпотетичний наступ на Харків, відповідаю чесно: я про нього взагалі не думаю. Два роки тому, коли навколо Харкова вже було напівкільце з кацапської орди (до речі, в Вікіпедії є детальна стаття про той період) я дуже багато думала про зламане життя, про можливу окупацію і куди від неї везти батьків, про те, як можу усе за мить втратити…

Стільки разів уявляла собі різні погані сценарії, що просто це нібито пережила і у певному сенсі вмерла, як людина з попереднього життя.  

І от коли все пережила — побігла працювати, бо все одно невідомо, що чекає за поворотом, а жити треба зараз. Я знову обрала собі місто для життя, обрала справу, якою хочу займатися, наново познайомилася з друзями, склала програму дій для перемоги і несподівано якось усе закрутилося (знайшла короткий переказ тих подій у дописі про те, як наново вчилася розповідати історії).

Можливо, психологічно це не дуже правильно, але особисто на мені спрацювало — робота і стовідсоткове навантаження 24/7 дійсно лікує від зітхань за минулим. 

Що відчуваю я зараз?

Чи буває мені страшно? Емоційно — ні, взагалі не страшно. Можна відчути фізіологічну реакцію: здригнутися чи матюкнутися від вибухів, можна плакати від новин. Є смуток від катастрофічної несправедливості світу, є злість на різних покидьків, які використовують ці часи для збагачення, є чорна діра несприйняття москалів, як людей, а от страху немає.

Якщо навколо ситуація дійсно зміниться, тоді й буду на неї реагувати. Життя циклічно йде по колу, і хоча я не обирала саме таке, але й не відмовляюся жити так, як доводиться. 

Будемо весь наступний тиждень розповідати про відновлення та відродження, може хоч таким чином крапля нашої енергії перехилить чашу і відбудеться якесь добре диво. А як дива не буде — рухатимемося далі та робитимемо дива самі. 

Сподіваюся, що ви й далі рухаєтеся з нами. А поки що бажаю вам і собі тихої ночі та нормально виспатися!

О.М.