Спасибо за красивое воплощение мысли, которая так созвучна и с моей душой!

Знаете, ни одну статью я не перечитывала столько раз, как Вашу, Анастасия. Море эмоций и мыслей. Трогательно и душевно, до самого сердца!

Настя, спасибо огромное! Читала и перечитывала минут 40, и вертела на пальце свой такой Госпром. Мы с мужем давно себе такие заказали, и если раньше носили от случая к случаю, но с начала войны носим не снимая. Каждое твоё слово в самое сердце, невероятное количество воспоминаний и живая боль. Вернёмся и вернём себе наш железобетон.

Колись давно мої дідусь та бабуся після багаторічних вештань по містам та селищам союзу осіли саме в Харкові. Дідусь був офіцером і в бабусі не було іншого вибору як брати обох дітей та знову і нову пакуватись та переїжджати за черговим призначенням. Я вже народилась у Харкові и багато років не знала іншого міста. Плинуло життя. Ми переїжджали з одного району в інший і, нарешті ,отримали постійну квартиру. Навчання, робота… все – Харків. Навіть не було думки поїхати навчатись де інде – адже в моєму місті були навчальні заклади на різні смаки. На моїх очах зростало та розвивалось місто. Я пам’ятаю Піски на Салтівці, коли вони ще були дійсно пісками а не житловим районом. Ми колись знайшли там гніздечко якоїсь пташки прямо в піску з трьома яєчками. На Барабашова були болота. Тобто нічого не було окрім трави та води. А ще птахів та комах. На станції метро Героїв праці ми колись працювали студентами на суботнику ще до її відкриття. Як же довго я живу! :) І тільки центр завжди залишався однаковим. Старі трьох та п'яти поверхові будинки,двори, величезні «партійні» споруди здавались вічними. Там нічого не змінювалось. Навіть нові магазинчики, офіси та кафешки мало чого додавали цьому району. Навесні я дуже довго збиралась з силами щоб пройти по «своєму» центру зараз. Бачила світлини в новинах і відчайдушно намагалась вірити що все не так і мої очі бачать зовсім не те, бо цього ж просто не може бути... Я йду до свого колишнього дому від Дзеркальної струї. Поруч завжди була дитяча бібліотека, найкраща в місті. Мабуть, там все добре, але не буду завертати щоб побачити. Нова церква. Її не було раніше, але понівечений золотий купол вражає. І все одно вона дуже гарна! Далі будинок повз якого ми проходили в дитинстві з приказкою «тссс!!! Не кажи зайвого! А то заберуть зараз же!». То був омріяний рашистами совок і тоді дійсно було саме так. Але зараз будинок зовсім не страшний, бо його.. майже немає. Пусті віконниці дивляться на мене з подивом – чого це ти тоді боялась? А спалене вибухом дерево поруч так і не зазеленіло навесні. Відводжу очі і наштовхуюсь на .. сходи на іншій стороні вулиці. Внутрішні сходи будинку що ведуть зараз в нікуди і їх видно через величезну дірку в стіні. Але трохи далі на другому поверху майорить жовто-блакитний прапор і дихати стає трохи легше. Вікна, забиті фанерою, то вже звична деталь ландшафту в місті і не викликають майже ніяких емоцій. То нічого, зробимо нові. Надиво наш колишній будинок вцілів. І навіть кафе поруч працює. Там завжди було кафе – навіть в моєму дитинстві. Не дуже успішне, але було. Здається, зараз кафе щастить більше – в ньому люди і поруч стоять машини. Далі площа. Будівля Гіпрококсу де колись працювала мама і де я бувала з нею на її роботі, та будівля облсовєту, де колись працювала я. Гіпрококсу пощастило більше, вікна – то нічого. Облсовєт. Будинок з іншої епохи. Зроблений як колись для себе робила партія – «по багатому». В дитинстві, проходячи в школу повз величезні ялинки, я навіть мріяти не могла що колись опинюсь в середині – то було для обраних. Ялинок немає… Наче випарувались під час вибуху. Старезні величезні дерева.. Досі не розумію як таке могло бути? То був мій перший в житті проект і перша робота. Перестройка, надії на світле майбутнє. Якось я залишилась працювати в будівлі пізно ввечері – техніка була вже встановлена і потрібно було щось змінити в коді. Сама в величезному залу засідань, а можливо і на всьому поверсі. Це була дуже красива будівля – широчезні сходи, завжди натертий паркет, килими, приголомшливий краєвид на площу…. Повернувшись в травні я одного разу підійшла до будинку і довго вдивлялась – чи вціліло щось від зали засідань, вона була в іншому крилі. Нічого… Далі спогади плинуть один за одним: Будівля Праці, де працювала багато років. Та кількість тарганів та мишей, що жили в будівлі, здається, могли б взяти її та швиденько перенести в безпечне місце. Але не перенесли… Інститут, де колись теж працювала мама и де ми ховались одного раз в її подруги під час зливи… Там тільки шибки –пощастило. Універсітет.. Колись не могла зрозуміти як же вони миють вікна в Великій Хімічній та Великій фізичній. Тепер думаю – а як же там вікна вставляти? Але вікна – то таке. В будівлі «Украіни» де колись виступала моя дочка, вибите чорне скло закрите мусорними пакетами – теж чорні, майже непомітно. Моє розстріляне дитинство, моя розтрощена юність. Здавалося б, вже нічого не має тримати в місті. Але… сльози висихають від люті. З першого вибуху мрію лише про одне – відновлення. Мрію як ми розберемо всі завали та згарища до останнього камінчика. Про запах свіжої шпаклиівки та фарби по всьому місту, про виблискуючі чистим склом нові вікна. Може хоча б тут знадобиться мій досвід будівельних загонів. Тримайся, рідне місто!