Худорлявий хлопчик зі скуйовдженим русявим волоссям, у розтягнутій сірій футболці та похідних штанях, сидів навпочіпки посеред галявини, яка заросла бур'янами. Брудною рукою він чухав кирпатий ніс та видивлявся щось у зелених хащах. Червневе сонце пекло йому маківку, ноги вже заніміли, але хлопчик не рухався, захоплений найважливішою справою. Він полював аж на самого Царя жуків! 
 

Хлопчика на ім’я Василько на цій галявині можна було зустріти майже щодня — якщо не було дощу, він ходив до галявини за річкою, як на роботу. Коли дощило, Василько вудив дрібну сріблясту рибку, а от під ясним небом він ловив комах, і робив це так вдало й майстерно, що у свої дев’ять років вже мав неабиякий авторитет серед малих і дорослих мешканців села. 
 
До села на літо сповзалася шалена купа втомлених від великих міст дачників, і от вони добре платили Васильку за хрущів, бабок і метеликів у скляних банках. Ті скляні літрові банки він потроху тягав у бабки з горища, де вона їх впродовж зими скирдувала для майбутніх закруток. Білі пластикові кришки купляв у сільпо і пробивав гвіздочком в них дірочки, щоб його бранцям надходило повітря. Раніше Василько в’язав зверху мішковину, але деякі жуки встигали втекти, поки він розтягував клапоть, тому й довелося обрати не саме екологічне рішення.  Інше було бездоганне: дно банки Василько устилав темним запашним мохом, додавав гілочки та вологе зелене листя, міг і камінчиків з річки вкинути — скляні в’язниці Василько створював ну дуже естетичні. Принаймні, так йому казали покупці: «ну дуууже естетично…» 
 
Усі секретики по оформленню банок, бажані види комах та навіть слова, які треба казати, коли пропонуєш придбати чудового маленького вихованця, Василько у покупців і підхоплював, варто було лише уважно слідкувати, що подобається, на що загоряються очі, а що залишає їх байдужими. 
 
Займався своєю цікавою справою комахоловства хлопчик на канікулах вже три роки, заробляв на цьому непогані гроші, і кожне трудове літо наближало його велику мрію. Незважаючи на малий зріст та зашморганий одяг, Василько випромінював таку самовпевненість і цілеспрямованість, що відмовитися придбати його чергову комахобанку, навіть якщо вже десяток таких стоїть на підвіконні, ніхто не міг. Дорослі люди дивилися йому в круглі сині очі, зітхали та й відчиняли гаманці. Василько чітко відчував, яку ціну назначати за зеленокрилу бабку, гігантського світляка чи ніжно-бузкового метелика з золотавими орнаментами, і ніколи не брав більше ніж називав. 

Мабуть, якби Василько жив десь у великому місті, поряд з небайдужими батьками та вчителями, його підприємницькі та дизайнерські таланти хтось обов’язково б помітив. А от у селі блиск цього природного діаманту приваблював тільки комах та сердобольних постійних дачниць, які знали подробиці непростого життя Василька. 
 
Хлопчик довго сидів навпочіпки не просто так: учора в нього уперше відмовилися купити комахобанку...
 
 
Учора опівдні, коли Василько повертався з полювання, то побачив, що у холодку під деревами припарковано новісіньку, блискучу та гарну автівку. Він щиро зрадів і вирішив одразу ж розширити коло покупців. Здогадатися де те коло розширюватиметься, було зовсім не складно — у котеджах, що заможні містяни знімали подобово, знову з’явилися нові мешканці. Рік тому Василько відкрив тут справжню золоту жилу — відпочивали у котеджах виключно поціновувачі живої природи, змінювалися щотижня, і кожна автівка поверталася до міста з приємним для вуха хлопчика скляним передзвоном. 
 
 
Майже таким самим приємним передзвоном відгукнулася у глибині будівлі кнопка під червоною табличкою «Не турбувати!», якою Василько вирішив знехтувати. І усе приємне цього дня скінчилося. Через деякий час його чутливе вухо вловило шурхіт, цокотіння, зітхання, потім важкі кроки і двері розкрилися. 

Чоловік, який оселився у найкращому кам’яному котеджі, на самісінькому узліссі, не сподобався Васильку з першого погляду, тільки-но відчинилися важкі двері — дуже складно було уявити, що та розкішна автівка належала йому. Проте юна самовпевненість Василька далася взнаки — він цитьнув на свою стурбовану інтуїцію і підійшов поближче до огорожі сходів.

Рюкзак зі здобиччю Василько притулив біля паркану, а перед собою у витягнутих руках тримав найкращу банку, де всередині на вербовій гілочці сидів довгоносий жук з  блискучими крилами, такий приємний та колоритний жук чималенького розміру, саме для похмурих чоловіків.
 
— Що це таке в тебе, дитинко? — хрипкуватим голосом спитав чоловік, закутуючи худорляве тіло у довгий оксамитовий халат. Василько з подивом роздивлявся чоловіка на сходах котеджу — той нагадував йому пам’ятник, з якого забули зняти простирадло, а вночі пам’ятник зліз з постаменту і пішов гуляти. Чоловік був надзвичайно високого зросту та такий худий, що можна було бачити та чути рух кісток під блідою шкірою обличчя. Руки його ховалися під великим синім халатом, і важко навіть уявити, з плеча якого велетня можна було позичити такі довжелезні шати. 
 

— Так шо то є? – перепитав незнайомець. Василько схаменувся, викинув з голови насторогу, зробив ще два кроки назустріч і протягнув банку, та й завів свій звичний промо-речитатив. 
— Вітаю вас у нашому селі, пане. Пропоную усього за п’ятдесят гривень придбати чудовий сувенір на згадку про відпочинок — унікального живого жука, який може виконувати бажання. Спіймав його дві години тому і оформив повністю природними матеріалами з нашої екосфери. Цей жук зустрічається лише біля нашого села, на кущах терену…
 
Василько щебетав, як завжди, швидко нанизуючи на гостре бажання заробити грошей м’які та заплутані фрази, що підібрав у більш щедрих на емоції дачників. Схема його працювала бездоганно багато років, тому він навіть не дивився в обличчя дивному пану, а розмовляв з перламутровим ґудзиком халата. От якби хлопчик підняв голову та глянув в обличчя, то втік би стрімголов, і банку б на порозі кинув. Чоловік розглядав Василька холодно й відсторонено, примруживши очі, нібито прицілюючись, якби той був комахою, що нахабно повзла до його капця. І точно не квапився діставати з кишені гроші.
 
Спіч нарешті добіг кінця, настала тиша, і Василько чітко зрозумів, що десь набокопорив та бажаної купюри тут не отримає. Багато чому корисному і не дуже він навчився за роки життя у селі, але не навчився програвати, зовсім не мав досвіду поразок. Василько був просто впевнений, що цей дивний дядько повинен купити жука. На витягнутих руках, що вже аж потерпли,  він так і тримав банку, у якій набундючений довгоносик досліджував мох та гілки. Хвилина тиші здалася Васильку нестерпно довгою. 
 
Холодний голос чоловіка нарешті відрізав стрічку тиші й змусив Василька здригнутися. Мурахи побігли по шкірі, і це були не ті мурахи, яких можна приборкати і посадити за скло. 
— Дитинко, а чому ти вважаєш, що твій жук може виконувати бажання? — запитав чоловік, нечутно підійшов впритул і обережно узяв з рук Василька скляну банку, тримаючи її за кришку. 
Тільки зараз Василько побачив, які брудні відбитки залишили його долоні на склі, поки він стискував банку і йому стало соромно. Велетень гидливо скривив губи, витяг з кишені райдужного носовичка й протер банку з одного боку. Уважно роздивився жука всередині та знову вдивився у хлопчика.

— Так-так, хто ж це в нас такий, — роздумливо вимовив чоловік, і Василько не міг зрозуміти, чи то про нещасного довгоносика у банці він питав, чи про нього. Та тільки він зібрався розповісти, хто й звідки вони з жуком, як велетень хутко розвернувся і пішов до котеджу. Разом з його банкою! Звісно, цього стерпіти Василько не зміг і побіг слідом, ображено фиркаючи. 
 
Двері повільно, ніби вагаючись, зачинилися за його спиною. Пташки знову голосно заспівали, рюкзак біля паркану сховався у траві, й жодного сліду не лишилося на тлі цього теплого червневого дня від необачного хлопчика Василька. 
     
Чим взагалі думав Василько, коли пішов всередину котеджу, пояснити він не міг би… Та й не питали його ніколи, де він ходить та що робить, не вчили розпізнавати погані наміри людей, відчувати небезпеку тощо…
 
Років п’ять тому, після безлічі змін локацій, його матуся дісталася до цього глухого села. Дісталася не сама — разом з маленьким Васильком її привезла компанія реготливих туристів на іржавому бусику, з якими вона вдало попила пивасику на автостанції та погадала по руці. 
 
Матуся у Василька була жінка-свято: дуже гарна собою, завжди весела, вміла багато працювати, якщо в неї раптом виникало таке бажання, могла заговорити кого завгодно, а як вона співала… Василько не дуже пам’ятав її обличчя, та дзвінкий голос забути не міг. Навіть коли Василько був зовсім маленьким, то добре розумів, що він та матуся — зовсім різні, несхожі. Матуся така чарівна, як швидкокрилий яскравий метелик, зачаровує усіх навколо, а він — маленький сірий клоп, особливо у порівнянні з нею. 
 
Коли вони потрапили до села, а це ж, до речі, було перше село у житті Василька, з перших його кроків по зеленій траві, з першого ранку під цвірінькання птахів, з першої суниці, яку він з’їв, лежачи на пузі та не відриваючи від стеблинки, Василько закохався у цю природу. Такої безмежної свободи, такої радості він раніше ніколи не відчував. 
 
 
Це точно було його місце! Сонце золотило його сірувате волосся, ластовиння та засмага зробила зазвичай бліде личко милим, а сірі очі стали синіми, бо в них завжди віддзеркалювалося чисте небо. 
 
Квартирували вони у бабці, якій потрібна були не гроші, а хоч якась допомога на городі та по господарству. Бабця була сама-самісінька на цьому світі, тому й прив’язалася душею до яскравої жінки та її маленького хлопчика. Матуся встигала й допомагати бабці, й з Васильком бігати на річку та до лісу. Вчила його робити вудку й рибалити, шукати пташині гнізда, а ще знайшла для нього ту саму галявину з царством різнобарвних комах, на якій Василько й понині бував щодня. Цікаві матусині розповіді про бджіл, мурах та метеликів стерлися з пам’яті Василька, але чітка заборона на відривання лапок та крилець у комах лишилася, як викарбувана. 
 
Найщасливіше літо добігало кінця, у повітрі полетіло сріблясте павутиння і вже треба було зранку одягатися у теплі речі. Трава хоча й виглядала ще в деяких місцях майже зеленою, почала рідіти та хилитися. Комах ставало усе менше. Річка виштовхувала холодною водою. Золото повзло по землі, захоплювало її в полон та відбирало щастя.

Матуся дивилася у вікно й сумувала. Василько відчував, що незабаром від щастя не лишиться нічого, тому почав страждати заздалегідь. 
 

Тільки бабця не втрачала оптимізму: зв’язала Васильку кусючий светрик та шкарпетки, зшила широчезні штані на виріст і тепер намагалася вмовити його матусю лишитися зимувати — мовляв, пічка і дрова є, у погребі запасів та закруток на десятьох вистачить, будемо чаювати та телевізір дивитися. Десь на горищі вона розшукала дитячу книжку, розмальовку та погризені олівці, що залишилися від давніх дачників і мала намір відправитися у подорож до міста, щоб придбати на свої заощадження дорогим гостям зимові взуття та польта. 
 
 
 
Одного дня, коли після черги дощів нарешті хоч трохи протряхло та визирнуло заспане сонечко, матуся повела Василька на його улюблену галявину. Матуся куталася у бабин темний лапсердак, вогняне волосся скрутила під хустку і йшла, важко ступаючи по багнюкі. Рюкзак з їжею, питтям та дощовиком горбом здимався на спині, і здавалося, що вона несе важкий камінь. А легконогий Василько у червоному светрику та новеньких резинових чобітках сміявся, кружляв навколо неї, виблискував оченятами і був повністю задоволеним довгоочікуваною прогулянкою. Вони ніби помінялися місцями — великий сумний сірий клоп та маленький безтурботний метелик. 

Коли вийшли на галявину, Василько аж зойкнув — це була зовсім інша галявина: дощами усі бур’яни прибило до землі, дерева похилилися жовтим листям, утворюючи таємничі арки, а у плішинах між травою виблискували чорні камені, яких влітку він не бачив. 
Він помітив, що з камінців викладено пунктирну стежку і почав рухатися за нею, відраховуючи камінці до десяти, а потім знову до десяти, бо далі рахувати ще не вмів. Звивиста стежка привела Василька на край галявини, під самісіньке дерево, що єдине лишилося з зеленим листям. Влітку дерева усі були зелені, тому уваги воно не привертало, а зараз виглядало таким чарівним, що аж трохи штучним: рівне листя, без жодного ушкодження, маленькі квіточки та ягідки виблискують під сонячними променями, кора дерева гладенька і ніжна. 
 
Василько доторкнувся до дерева і йому здалося, що дерево таке м’яке і тепле, аж захотілося пригорнутися та залишитися тут подрімати. А потім придивися і побачив, що ягідки та квіточки — то насправді яскраві жуки, що склалися у візерунки на листі. Тільки він потягнувся до рухливої квітки, як жуки миттєво порснули по стовбуру вниз, під коріння диво-дерева. Василько лише встиг обережно затиснути одного лоскотного жука в долоню. Іншою рукою смиконув з дерева гілочку з листям, щоб зробити жуку хатку, як вони багато разів робили влітку. 
 
 

Він гучно й захоплено кликав матусю, але вона не відізвалася. Василько пригадав, що вона не пішла за ним по камінцям, а присіла на трухлявий пінь біля входу на галявину. Як же можна пропустити тепле дерево і яскравих жуків! Він побіг скрізь галявину, але матусі ніде не було, тільки сірий рюкзак стояв прихилений до пня. 

Василько спочатку присів, почекав, потім побіг на дорогу та погукав ще там, повернувся на галявину, вирішив поплакати і тут нарешті пригадав про свого бранця. Треба ж було подбати про нього. У рюкзаку напевне ж лишилося все, що вони зранку зібрали з матусею. Василько знав про літрову банку теплого узвару, але от як не загубити жука і вилити компот з банки, здогадатися не міг. Василько зітхнув, поклав листя з диво-дерева на пінь, обережно розтиснув руку і випустив на листя блакитно-фіолетового  жука. «Що поробиш, втече так втече» – подумав хлопчик. Але на всяк випадок доторкнувся пальчиком до спинки жука та пошепки попрохав не залишати його на самоті. 
 
Кришка на банці не піддалася. Василько затиснув банку між колінами та намагався відкрутити, але сили не вистачало. Жук сидів на листі та уважно спостерігав за вправами хлопчика. Він не те що не намагався втекти, а виглядав зацікавленим. 
 
— От і допоміг би, а не роздивлявся, — звернувся хлопчик до жука і чомусь не здивувався, коли жук перебіг на банку та закружляв зверху по металевій кришці. Потім жук повернувся на листя, як нічого й не було, а Василько з легкістю кришку відкрутив. Ніби цього ще було замало для здивування, Василько побачив, що уся кришка тепер у дрібненьку дірочку, як сито. 
 
Узвар він вилив не весь, а спочатку попив. З’їв і яблуко, бо відчув одночасно голод і втому. Знову погукав матусю, і знову нічого не почув. Але як тільки Василько вирішив почати плакати, на небі знову з’явилися хмари та почав накрапати прохолодний дощик. 
 
Василько швидко поклав листя до порожньої банки та попрохав жука піти всередину, поклав банку з гостем до рюкзака, та й побіг з лісу до дороги в село. Йому раптом спало на думку, що матуся його загубила, пішла назад і вже чекає вдома з прогулянки, зі смачним обідом. Та коли він добіг до хати бабці, ніхто його там не чекав, а обідом і не пахло. 

 

Не роззуваючись заскочив Василько до кімнати і побачив лише сумну бабцю на дивані перед темним екраном телевізора. Побачивши Василька, вона здивовано закліпала очима, ніби не впізнавала. А потім зраділа та сплеснула в долоні.
 
— Ви ж поїхали у місто тільки три дні тому і вже повернулися до мене? А де ж матуся, Василько? Ти чого такий брудний та мокрий? Що трапилося? — і радість поступилася стурбованості. Бабця не розуміла, звідки з’явився хлопчик та чому він сам. А Василько не розумів про яке місто і які три дні бабця говорить, якщо сьогодні зранку вони з нею бачилися. 
 
— Матуся не повернулася з лісу? Я її зовсім загубив… Назавжди…  — сказав Василько і нарешті розридався. 
  Спантеличена бабця намагалася робити усе одночасно: заспокоювала хлопчика та готувала йому яєшню, тягнула через голову наскрізь мокрий светрик і знімала брудні чоботи, витирала підлогу і теж тихо плакала, бо не могла нічого зрозуміти. Коли Василько заспокоївся, зігрівся, напився чаю та задрімав на дивані, бабця почала розбирати рюкзак. Викинула зіпсовані котлети, які крутила їм у дорогу та розчавлені пиріжки, витягнула пом’яті речі хлопчика і знайшла банку, де колись був узвар. В банці було наштовхане листя та щось ворушилося, але увагу бабці відволік пакунок на дні рюкзака, щільно замотаний у прозору плівку. Банку вона поставила на шафу, щоб розібратися з нею потім, перевернула пакунок і в неї перехопило подих. Під плівкою бабця побачила три страшних слова, написаних нерівним почерком. «Документи на хлопця». Не «Документи Василька», або ще якось по сімейному — ні, на хлопця.
 
Бабця дивилася на цей пакунок і боялася його розкривати. Тепер вона розуміла, що малий цієї зими нікуди вже не піде, бо жодна справжня мама не залишить дитину в лісі, з документами на хлопця… Бабця ніколи не мала своїх дітей та онуків, але зараз відчувала в серці щось таке, від чого було боляче і неприємно доторкатися до пакунку. Як вона могла таке вдіяти з Васильком? Вона не хотіла мати більше нічого спільного з минулим літом та жінкою-святом, яка їй так подобалася. Пакунок з документами бабця огорнула в недопоміжний дощовик і сховала глибоко на горищі. «Відкрию його навесні», сказала собі бабця.  

Коли вона злізла з горища та повернулася до кімнати, то побачила, як усміхнений Василько спостерігає за величезним жуком, який вправно марширував гілочкою з зеленим листям. У кімнаті пахло літом, на щічки Василькові повернувся теплий рум’янець, а жук намагався крутити сальто, щоб хлопчик сміявся. Банка з побитою кришкою лежала там же, де бабця її залишила — високо на шафі. 
 

«І як він тільки її там відкрив?» — мелькнула думка, та потім її увагу відволік радісний сміх Василька, коли жук сам собі поаплодував передніми лапками і наступною була зовсім інша думка: «Хоч би він ніколи не сумував за тією хвойдою і не плакав, а я його добре доглядатиму». Жук повернувся до неї, блимнув зеленим оком, й раптом бабця відчула, що спина більше не болить, а енергії в неї більше, ніж у юності. 
 
Бабця й дійсно добре, так як вміла, доглядала за Васильком. Хлопчик не хворів, не сумував, залюбки допомагав по господарству, щось майстрував у сараї з дощечок. В домі тепер жили не тільки жуки, яких звідусюди тягав у банках Василько, а ще й два кошеняти і приязне руде цуценя, яке стало вірним товаришем Василькові в усіх розвагах. 
 

В маленькій кімнаті, яка стояла порожня, бабця організувала ремонт за допомогою сусідів. А дачники, коли дізналися про хлопчика, якого залишили в лісі, не тільки дитячі меблі привезли, а ще й книжки, конструктор, різний одяг та новий телевізор. 
 
Все було чудово, поки бабці не довелося розкрити той клятий пакунок, щоб показати дільничному, коли через рік він спитав, звідки в неї узявся хлопчик. Та всередині пакунку замість справжніх документів було довге й плутане пояснення на п’яти аркушах, що вибачте, хлопчик не її син, що вона сама знайшла його на зупинці взимку, в місті Н.., коли той був зовсім маленький і просто пожаліла. Що замість будь-яких документів в пакеті «Документи на хлопчика» була записка «Залиште Василька там, де йому буде добре», і ще були гроші... Стільки грошей, що їх вистачило аж на три роки мандрівок, і вистачило б ще мабуть, але коли вони потрапили до села, гроші перетворилися у потерть на дні пакету... Жінка, яку усі вважали матусею Василька, писала, що прикипіла до хлопчика, сидіти в цьому клятому селі більше не могла, тому вирішила поїхати разом з ним до міста, знайти там роботу і щось вирішити з документами до школи. Але вона погано почувається і не знає, вдасться їй це чи ні… На цьому лист закінчився, а бабця та дільничний залишилися з відкритими ротами. 
 
У пакеті дійсно вони знайшли і потерть, і записку нерівним почерком, і дійсно не побачили свідоцтва про народження. Тепер на думку дільничного стало усе ще гірше, аніж було раніше: хлопчика могли десь викрасти, його напевне шукають нещасні батьки, а як і не шукають — все одно треба везти до дитячого будинку. Дільничного аж холодним потом пробило, коли він зрозумів, скільки треба паперів заповнити, скільки доповідних написати. Ще й бабця почала ридати, коли він про дитячий будинок їй сказав. 
 
Дільничний був незлою людиною, хоча й працював не дуже ретельно. «От же ж лихо», — подумав він, озираючись по сторонам у пошуках нормального виходу. «До пенсії три роки і три роки мене проклинатимуть усі, що я дитині життя спаплюжив…» 
 

Він ходив по кімнаті та чекав, поки бабця заспокоїться та поки повернеться додому малий, ходив і роздумував з чого почати. Зайшов до кімнати Василька, охайної та чепурної, де на столі розкладені книжки про природу, альбоми та олівці, подивився на малюнки на стіні, на високу кровать з м'якою ковдрою…

Добре ж тут хлопчику, а вивези його зараз до великого міста на конвеєр соціальних служб, і де там будуть його малюнки та книжки? Бабці ж не дозволять ним опікуватися, бо їй вже бозна скільки років… 

 

Банки зі жвавими жуками на поличках привернули увагу дільничного — яскраві, ніби намальовані листя, блискучі комахи. «Навіть комахи тут якісь доглянуті», — подумав дільничний і зітхнув: «От би хоча б знайти Василькове свідоцтво про народження». Найбільший жук з банки на верхній полиці кліпнув зеленими очима і дільничний подумав, що треба ще раз уважно передивитися папери в пакунку, та й може потерть не з грошей, а зі свідоцтва. 

Він вийшов до великої кімнати, велів бабці не ридати передчасно і дати йому пакет ще раз оглянути і забрати з собою.
— Може криміналісти в області якось допоможуть розібратися. І заяви про зникнення треба перевірити. А поки не розберемося, не треба нічого Василькові казати, бо йому тут дійсно добре. 
 
Дільничний відкрив пакет і побачив там великий білий конверт, якого точнісінько раніше не бачив між аркушами, які вони разом усе роздивлялися. 
 
— Це ви підкинули, бабцю, поки я з кімнати виходив? — грізно почав він, та побачив не менший подив у заплаканих очах напроти. Він обережно відкрив хрусткий конверт, і витягнув з нього не тільки свідоцтво про народження Василя Васильківа, що виглядало цілком справжнім, а й нотаріально завірене доручення від його матусі на бабцю, яка в дорученні фігурувала справжньою бабусею. Ані потерті, ані листів у пакеті більше не було. 

— Чортівня якась, — задоволено пробурмотів дільничний, витер лоба і вирішив зробити на всяк випадок копії з цих паперів, бо хлопчику незабаром до школи. 

Прибіг додому замурзаний Василько, дорослі посміхнулися і все продовжилося майже без павзи. Хлопчик залишився там, де йому було добре і де поруч була галявина з теплим деревом.
 
   
Зеленоокий жук зовсім не старів, як і його шурхотливі сусіди, принесені від теплого дерева. Банки ж з іншими комахами швидко приймали нових квартирантів. 

Василько не замислювався і не дивувався такій різній долі жуків, бо не мав коли за турботами і не мав бажання.  Дитяча безтурботність — головна розкіш, яку дозволяло йому зростання у селі, будь-які біди Василька поки що оминали. Не було там жодних отруйних рослин і тварин, річка текла рівнесенько, гілки на деревах підтримували, а не ламалися, і навіть комари не чіпали Василька, коли він годинами полював на жуків. Ніби величезна м’яка люлька у десятки квадратних кілометрів оберігала хлопчика від пошкоджень.
 
Добре, що хоч мрія в нього була таємна, складна, дорога та небезпечна, а то можна було й засумувати без ризикованих пригод… Мрію Василько собі вигадав сам і заради неї перетворився на маленьку акулу жучиного бізнесу. І безтурботність допомагала йому завжди. До сьогодні. 
 
За зачиненими дверима котеджу було темно, бо й вікна теж були зачинені, але дивний велетень у оксамитовому халаті впевнено йшов довгим коридором. Василько тупотів за ним, щоб не загубитися. «Дивно, що всередині котедж настільки великий», — встигла пронестися захекана думка, як раптом очі засліпило яскравим світлом. Чоловік увімкнув лампу на столі та не звертаючи жодної уваги на Василька, розглядав у лупу довгоносика з банки. 

Задоволено гмикнувши, він повернувся до хлопчика і спробував посміхнутися засушеним обличчям, щоб виглядати приязно. 

— Чудовий екземпляр, просто чудовий. І повністю цілий. Ти хотів за нього зовсім невеликі гроші, дитинко. Але я хочу не цього жука. Цього жука я не куплю. Принеси мені якомога швидше Царя жуків і я дам тобі стільки грошей, скільки ти зможеш розкласти по кишеням. 

Василько почухав носа, подивився в різні боки та спробував уявити собі, як саме може виглядати Цар жуків і навіщо цьому стрьомному панові обіцяти за нього такі дурні гроші. Йому видалася цілком слушною думка, що повні кишені грошей за жука ніхто не віддавати не буде, отже сухорлявий велетень намагається надурити. Тільки тепер Василько зрозумів, що знаходиться всередині котеджу з незнайомою людиною, а дільничний забороняв його цікавому носу влазити навіть за паркани котеджів, не те що до хати заходити. Він казав, що від понаїхавших дачників усього можна чекати, але нічого доброго. 

Під пронизливим поглядом пана хлопчик відчув себе комахою під лупою, долю якої вже вирішено, та почав потроху задкувати до дверей, в які вони тільки-но зайшли.
 
— Стій, дитинко! — промовив велетень. Я нічого тобі не зроблю поганого, і не тому, що люблю дітей чи вважаю за потрібне це вдавати. Я хочу отримати Царя жуків, якого шукаю понад… гхм, не важливо скільки понад. 

Дивний пан не здавався таким страшним, коли не витріщався, а поважно розмовляв, тому Василькові знову стало цікаво, що ж буде відбуватися далі. Та й двері він вже відчував за спиною — не сподобається розповідь, втече як заєць. І пан продовжив:

— Раніше він мені належав, але злодії поцупили моє щастя прямісінько з замку, змусивши полишити звичне життя та розпочати пошуки. Я розігнав усіх охоронців та слуг, бо хтось з них був причетний до цього злочину. Я найняв вчених-колеоптерологів, щоб вони шукали Царя жуків по всій країні, мені навіть довелося збирати колекцію жуків, щоб хоч якось пояснити свою зацікавленість у пошуках, але марно, хлопчику. Усе марно… Безліч років, мільйони грошей я витратив в нікуди, поки одного разу мені випадково не пощастило. 
 
Василько зачаровано повернувся від дверей до столу, всівся з ногами на зручний диван і слухав історію пана так, мов той розповідав казку, фінал якої йому вкрай потрібен, хоча й лякає. Його оченята горіли, в голові кониками стрибали думки, лякаючи невловимих метеликів здогадок та спогадів. І навіть якби в пана зараз відросли ікла або б той витягнув ножа з-під синього оксамиту, Василько просив би продовження, а потім вже тікав.
   

І пан це теж зрозумів. Тому він, тихо крокуючи по кімнаті туди-сюди, розмотував клубок слів повільно, не кваплячись, іноді повторюючи двічі, щоб встигнути зчитати на обличчі хлопчика підтвердження порозуміння.
 
— Так, марні були мої пошуки, любий хлопчику, марні багато років, відчай та сум за втраченим переповнювали моє старе серце, але одного чудового дня дивакуватий професор приніс скляну банку, де сидів гарний смугастий жук. Це, звісно, був не Цар жуків, я бачив, що жук звичайний. Але професор схвильовано розповідав про знахідку, як студенту жука привезла тітка, яка, у свою чергу, купила цю банку на дачі в якогось хлопчика три роки тому, і жук цей ніяк не хотів помирати, навіть якщо його забували годувати чи лишали на холодному підвіконні. В три роки професор не вірив, але жук був дійсно дуже жвавий і повністю йому невідомий…
 
На цьому пан знову замовк і ще проникливіше подивися у сині очі Василька, шукаючи там підтвердження слів. 

Василько вже навіть здогадався, що то була за тітонька: вона довго розпитувала, чи не втече жук, чи не кусається він, але купила банку племіннику, який жуків полюбляв. Василькові ж, окрім грошей, дісталися від неї ще зітхання, обійми та пачка печива з сільпо, бо усі, хто ходив до сільпо на решту отримували сумну історію про хлопчика-приблуду, який продає жуків. А от чому жук не помер і досі, Василько не розумів. Чому взагалі він повинен був помирати, якщо на поличці усі його квартиранти живі й здорові? То з іншими комахами щось не те було, на його думку, а жуки — такі як треба, чудовий сувенір з відпочинку й надовго. 
 
Раптом велетень різко підскочив до столу, нахилився над Васильком, сперся руками на бильця і в самісіньку маківку йому прошипів:

— Зізнавайся, то ти був?!
 
Нарешті Василько злякався. І з переляку кивнув головою...
Від оксамитових шат, які бовталися перед носом, тхнуло старою лавандою і ще чимось гірко-сухим, запах цей захоплював у полон і перетворювався на смак у роті. Скрипіли підлога, меблі, кістки, шурхотіли жуки у банках і повітря у легенях страшного велетня. Хлопчик відчув, що він устряв у неабияку халепу. І хоча й устряв самостійно, тоді коли пішов за сумнівним покупцем, але одночасно відчував, що отакі халепи оминути неможливо. Мабуть саме це відчуття невідворотності поганого його й заспокоїло — якщо нема значення, де та як знайти собі пригоди, можна не хвилюватися. Навіть якби він сьогодні не пішов до лісу, не ловив жуків, не побачив ту автівку й не зустрівся з нервовим велетнем, щось усе одне повинно було трапитися. Звідки Василько мав такі знання, розумних пояснень не було, ясність бачення ситуації була такою ж його рисою, як сині очі, допитливість та зухвалість. 
 
Василько повільно підвівся, підняв обличчя, і примружившись для більш серйозного вигляду, промовив рівним голосом, ніби чітко повторюючи кожне слово за кимось у своїй голові:

— А покажіть, пане, спочатку свої гроші. Мені дріб’язком повні кишені не цікаві, так і знайте! Окрім мене ніхто вам Царя жуків не добуде, тому і гроші, і кишені будуть великими. Зрозуміло?
 
Цю рішучу промову Василько подумки закінчив обертанням віртуального револьверу на пальці, а потім не втримався і дмухнув до уявного димного дула, як ковбой з кіно. Та жертва його пострілу не розгубилася і не впала, тільки трохи похитнулася від такого швидкого підсумку допита. 
 
Пан Чок, а саме так звали дивакуватого мешканця котеджу, мав побоювання, що хлопчина віднікуватиметеся і доведеться робити йому боляче або шукати близьких, щоб робити боляче їм, а це так важко у його чотирьохсотрічному тілі, яке занепало без жучиних чар. Вже давно почувався він вкрай старим, безтілесним отряхидлом, і несподівано легка перемога дозволяла зберегти останні сили.  
 
Тільки злість та жага клятого жука текли у пана Чока зараз по венам. Мета нарешті стала досяжною, і він милостиво дозволив собі відкласти на потім мрію міцно стиснути цьому нахабному хлопчиську тонку шию. 

— Дуже поважаю людей, які розуміють скільки коштують їх послуги, ти не розчаруєшся, дитинко, — сказав Чок, пішов до старовинної шкіряної валізи з металевим обрамленням, яка займала почесний кут кімнати, зі страшним скреготінням зігнувся над нею, тричі обернув ключа і повільно підняв важку кришку. Василько страшено хотів зазирнути у валізу, йому ввижалося там золото, дорогоцінне каміння, якісь незрозумілі речі, але замість цього він побачив у кістлявих руках володаря валізи цілу купу нових грошей. І тхнуло з валізи не старістю й порохом, а свіжими хрусткими грошиками. 
 
Василько легко впізнав приємний запах — якщо такі свіжі папірці поштарка приносила з пенсією бабці, то вона завжди раділа, виокремлювала новонароджені купюри та загортала у білий платочок, який потім прибирала під перину. Одного разу Василько не втримався і спитав, чому тільки нові гроші її тішать, а от старі вона ніколи не хвалить і легко витрачає. На що бабця спочатку замислилася, потім пригадала, як так саме робила її мати, а потім почала плутано пояснювати, що нові гроші найсильніші, тому що тільки-но починаються, а старі вже немічні… Василько такого ненаукового підходу не розумів, бо й старі, й нові п’ятдесят гривень зароблялися, зберігалися і витрачалися геть однаково, та бабці симпатизував і не сперечався з нею по справам непринциповим. 
 
Так от, усі охайні грошики, які пан тримав у руках, були нові, ніби тільки з-під верстату. Поважний велетень, який вже подобався йому набагато більше, аніж раніше, протягував йому стільки грошей, що вистачило б не лише на давню велику мрію — синій квадроцикл, а мабуть і на цілу автівку. 
 
 
Василько вже замислився, як пояснити бабці та дільничному, звідки в нього така страшенна купа грошей, щоб не відібрали, а потім вирішив спочатку гроші сховати подалі, пошукати квадроцикл і згодом щось вигадати про решту. Та раптом його мрія про квадроцикл видалася йому не великою, а ніякою. Ну буде квадроцикл, ну їздити буде він по селу, а взимку той у сараї іржавітиме. І усе, ніякої радості.

Може краще коня завести? Гарний кінь і взимку може стати в нагоді, і бабцю буде легко обдурити — кінь сам прийшов і годі. Не прожене ж вона таку корисну тварину… Трава ж не бензин… А може втекти до міста і спробувати розшукати маму? Напевне вона його згадає і прийме, хто ж не прийме дорослого такого хлопця, що заробляє такі грубі гроші…

Василько навіть не помітив, що вже притискає до себе пакет з двадцятьма хрусткими стосиками великого щастя. Поки він метався у мріях, пан Чок знайшов чистий пакет з міської кав’ярні, склав туди гроші та віддав хлопчику. Тепер він розслаблено й задоволено спостерігав, як на жвавому обличчі малого щомиті змінюються вирази, як ніжно він обіймає ще незароблені гроші, і відчував як доля наближає безсмертя та всевладність, бо ця рибонька вже з гачка не зніметься. «Диво просто, як ця дитинка любить гроші, а гроші - його», задоволено констатував Чок. 
 
Він кілька разів клацнув пальцями перед носом у Василька, хлопчик прийшов до тями і аж задихнувся, побачивши свою здобич. Велетень не помилився, гроші й насправді ніби примагнічувалися до юного мисливця на жуків. Василько відчув усю серйозність моменту і без жодного сумніву пообіцяв принести тому до кінця тижня Царя жуків, навіть якщо треба буде викорчувати тепле дерево. 
 
Ось так і опинився він посеред галявини, яка заросла бур'янами. Це був самий відповідальний день, який міг його назавжди зробити багатим і щасливим, треба було лише вполювати тому панові Царя жуків, бо що з ним зроблять, якщо не знайде, навіть неможливо уявити… 
 
Важкий пакунок грошей напівдрімав у сірому рюкзаку біля ніг Василька і чекав свого часу.