Який образ спадає нам на думку, коли ми чуємо про Середньовіччя? Напевно, насамперед ми згадуємо не про королів і феодалів, а про благородних лицарів і прекрасних дам, заради яких ті здійснюють подвиги. Але наскільки дами і лицарі реальні, а наскільки - породжені нашою уявою і прагненням до романтики?

«Золота» легенда про Середні віки стверджує, що всі лицарі були суцільно шляхетні та присвячували життя Богові, королеві та Дамі; дами ж були винятково прекрасними та володіли всіма мислимими чеснотами. «Чорна» легенда каже, що на ділі лицарі були грубими і жорстокими мужланами, а життя дами було трохи легшим за життя селянки. Правда, як воно часто буває, десь посередині. Одразу й однозначно можна сказати дві речі. По-перше, куртуазне кохання, нехай і у вигляді умоглядної концепції, справді існувало, і його ідеї впливали далеко не тільки на сферу любовних стосунків; як вам той факт, що куртуазні норми вплинули на... релігію? А по-друге, в епоху Високого Середньовіччя сталася справжня культурна революція, кардинальна й немислима: люди винайшли романтичне кохання.

Як це? Справжня правда! До Високого Середньовіччя звичної нам ідеї кохання не існувало. Вікінги, галли, франки і навіть греки з римлянами такої концепції не знали. Ні, це зовсім не означає, що вони не вміли кохати: вміли, ще й як! Згадайте неймовірну, драматичну історію Сігурда і Брюнхільд, чи лихі вірші Катулла, присвячені анонімній коханій, чи казкову ірландську історію про чарівницю Каер і бога кохання Енгуса... Інша річ, що кохання в стародавньому світі було справою визначною і винятковою. Кожна така історія була воістину легендарною. Боги, герої та поети цілком могли собі таке дозволити. А ось звичайні люди... 

Сігурд і Брюнхільд (ілюстрація 1888 р.)

Шлюб у стародавньому світі - це не союз люблячих сердець, а економічна оборудка, а романтичні захоплення - не більше, ніж шкідливі емоційні пориви, через які оборудка може зірватися, і під загрозою опиниться майбутнє не двох нерозумних закоханих, а цілих родин!.. Зараз, з нашого погляду, це виглядає жахливо, і автор в жодному разі не збирається виправдовувати такий стан речей. Однак спробуйте поглянути на ситуацію очима стародавньої людини - сіверянина або ірландця, який змушений жити в досить суворих умовах. Його завдання - забезпечувати їжу, притулок, безпеку своїй сім'ї, бажано ще гроші та вплив. Шлюб для нього - справді угода, до того ж у згаданих народів вона була двосторонньою: чоловік забезпечував захист, примноження багатств і представляв сім'ю перед законом; дружина приносила багатство у вигляді приданого, народжувала дітей і підтримувала господарство. Якщо якась зі сторін порушувала умовний договір, угода могла бути розірвана. Справедливості заради, у скандинавів і кельтів це стосувалося обох сторін: не тільки чоловік міг піти з сім'ї, а й дружина могла вимагати розлучення, наприклад, якщо чоловік розтринькував її придане. Нічого особистого, тільки бізнес! 

У такій ситуації кохання в шлюбі було, швидше, приємним, але необов'язковим додатком. А ось кохання поза шлюбом часто оберталося катастрофою, через яку «бізнес-проект» міг зруйнуватися. Не дивно, що романтичні пориви вважалися чимось таким, що доречно в юності, але зовсім не личить дорослим, розсудливим людям. Самої ідеї романтичного кохання як чогось серйозного і тривалого не існувало. Так було в давнину, так було в ранньому Середньовіччі. І лише на початку високого Середньовіччя все змінилося.

Ілюстрація з Манеського кодексу, середньовічної збірки німецької куртуазної поезії

Ніхто не може з упевненістю сказати, коли саме в Європі з'явилися перші ідеї куртуазного кохання. Зате добре відомо, де: в Окситанії, регіоні на півдні Франції, там, де вона вже практично перетворюється на Іспанію. Саме там уперше з'явилися вірші окситанською мовою, що прославляють кохання, весну та жіночу красу - одним словом, абсолютно несерйозні та легковажні речі. Ба більше - поети почали замислюватися над тим, що являє собою кохання, навіщо воно потрібне і чому, насправді, вельми серйозне. Деякі вчені вважають, що в цьому окситанцям чимало допомогла арабська поезія, з якою вони познайомилися через Іспанію. Вишукані арабські вірші забезпечили окситанських винахідників кохання підходящими словами й образами - так народилася ідея, яку самі окситанці називали fin amor, а ми знаємо як «куртуазне кохання». 

Важко повірити, але у Франції, країні любові та поезії, про fin amor спочатку нічого не знали! І не дізналися б, якби не прекрасні (і літературно обдаровані) пані - герцогиня Елеонора Аквітанська та її донька, Марія Французька. Саме вони познайомили тоді ще дику, брутальну французьку північ із куртуазною поезією. Обидві були вельми освічені, цінували поезію і займалися меценатством - мабуть, сімейні традиції. Марія зібрала при своєму дворі справжній поетичний пантеон на чолі з Кретьєном де Труа, знаменитим автором лицарських романів. А Елеонора, вийшовши заміж за короля Англії Генріха II, познайомила з куртуазними традиціями й англійський двір.

До Німеччини fin amor і присвячені їй вірші добиралися довго - майже сто років. Зате діставшись, розцвіли пишним цвітом! У Німеччині творила ціла плеяда поетів-мінезингерів, які оспівували високе кохання - по-німецьки hohe Minne. А в Італію куртуазні традиції прийшли одразу з двох боків - із заходу, з Франції, і з півночі, з Німеччини. 

Але чим же насправді була fin amor? Чи була вона чимось більшим, ніж поетична умовність? Була, ба більше, вона зуміла повністю перевернути ідею про почуття людини - не тільки до Пані чи Лицаря, а й навіть до Бога і до самої себе. Перша революційна особливість куртуазного кохання - те, що воно непрактичне. Лицар або поет (а часто це одна й та сама людина) кохає не просто жінку, а дружину свого сеньйора: вона вища за нього за становищем і заздалегідь відокремлена неймовірною дистанцією. Жодного практичного майбутнього у вигляді сім'ї, дітей і багатства у такого союзу бути не може, з «традиційного» погляду він марний, навіть шкідливий. Але цінність fin amor - у коханні як такому. 

На фото: підвіс «Троянда»

Друга особливість неочевидна, але неймовірно важлива. Куртуазне кохання вимагає від тих, хто любить, чеснот і самовдосконалення. Це тільки звучить як нудне загальне місце, але вдумайтеся: кохання вимагає не багатства, не знатного роду, не ділової хватки, воно взагалі нічого матеріального не вимагає. Дама може зійти навіть до бідного безземельного лицаря, якщо він шляхетний і доброчесний. Ця ідея породила іншу: чеснота вища за багатство і знатність, не тільки в коханні, а й у житті загалом. Це зараз для нас подібні висловлювання звучать нудно і повчально. А уявіть собі, що подібні думки раптово почали висловлюватися в суспільстві на кшталт Вестероса з «Гри престолів»! Це ж справжній інтелектуальний переворот!

До речі, у нечисленних, але все ж таки існуючих куртуазних віршах, написаних самими дамами, можна побачити, що від них куртуазна традиція вимагала приблизно того ж. Їм потрібно було проявляти шляхетність і стриманість, не надавати лицареві надто багато знаків уваги, навіть якщо дуже хочеться (по-перше, це могло бути небезпечно, по-друге, стриманість і обережність у прояві почуттів були важливою куртуазною чеснотою). Водночас не слід було нехтувати лицарем і позбавляти його уваги зовсім. Почуття потрібно було проявляти виважено, що, судячи з віршів, давалося дамам аж ніяк не легко. 

На фото: сережки «Небесна лицарка»

І третя особливість - кохання до Дами і кохання до Бога в куртуазній традиції перетворилися на алегорії одне одного. Дама - сутність майже нелюдська, ідеальна, вона незрівнянно вища, вона посилає лицареві випробування і вимагає від нього доброчесності... Віра вплинула на кохання безумовно, але згодом кохання теж почало впливати на віру: страх перед Богом почав витіснятися враженням, поклонінням, можна сказати, навіть милуванням. Віра стала більш живою, яскравою, наситилася почуттями і подолала страх. 

Зараз нам здається, ніби романтика - це щось звичне, навіть банальне, часом навіть нудне. Можливо, зараз і так. Але, погодьтеся, банальність романтики все ж таки краща, ніж банальність виживання і розрахунку. Цінність кохання незаперечна, і люди знали це завжди - але заговорити про це, зробити цю думку повсюдною змогли лише в Середні віки. Безумовно, лицарі й дами куди частіше зустрічалися в романах, ніж у житті. Але навіть тим, хто не дотягував до куртуазного ідеалу, було, принаймні, до чого прагнути... А це вже чимало, чи не так?

Женя Орінго