Як і завжди, новорічна казка приходить сама, в останній день року. Інколи я навіть боюсь цих казок, бо коли вони пишуться, ніколи не знаєш, до чого усе це було, чому саме так і як ця казка відлунюватиметься у наступному році. Але традиція є традиція. Хай вже буде казка. 
 

***

Усе почалося несподівано, без натяків та жодних сигналів тривоги. Навіть непідвласні долі пасажири-емпати, які зазвичай дупкою чують, коли треба залишитися вдома, не відчули нічого та завчасно прибули на залізничний вокзал, щоб вирушити у святкову і радісну подорож. Своїх потягів, які мали відвезти їх у щасливе завтра, очікували тисячі людей. 

Та перед світанком на переповненому головному вокзалі запанував такий шалений безлад, ніби й ніколи не існувало того непохитного порядку, яким пишалася країна. 

Спочатку щось приглушено гепнуло й спалахнуло за вікнами, яскраво заблимали та загуділи під стелею електронні табло з розкладом, а потім миттєво вимкнулися. По черзі згасали світильники та вказівники до платформ, востаннє забулькали і потемніли кавові автомати, й одночасно з цим світловим шоу прокашлявся й затріщав старий гучномовець. Поважна пані, що керувала вокзалом на свята, оголосила про несподівані, але безумовно тимчасові труднощі з напругою у мережі, які призвели до зникнення зв’язку вокзалу з усією залізницею. Завершила вона швидким закликом «не панікувати й усім залишатися на…», але де саме те «на…» ніхто вже не дізнався, бо гучномовець кашлянув, застогнав і замовк назавжди.  

Такий затишний й гостинний ще хвилину тому вокзал миттєво перетворився на темний замок тролів. Люди навпомацки знаходили багаж, своїх (а іноді й чужих дітей), притягали усе до себе ближче, але з крісел не вставали, звісно — сказано ж залишатися десь «на», мабуть, пані мала на увазі  «на своїх місцях»?
 
Крізь високі вітражні вікна всередину вокзалу зазирнув половинчастий Місяць, уперше він був найяскравішим джерелом світла у великому місті, тож виглядав трохи здивованим, але потім натягнув на себе хмари і полишив невдячних землян без останніх люменів. Люди мовчали і нашорошено вслухалися у темряву, захоплені в липкі тенета первісним відчуттям власної безпорадності перед могутністю ночі. 
 
Першим прийшов до тями хлопчик, який до катаклізму грав у смартфоні. Він тихенько спитав у мами, чого не працює його телефон і як його увімкнути на зарядку. Це «тихенько» пролунало під високою стелею ніби грім – майбутні пасажири почали перевіряти свої пристрої. Не працювало нічогісінько, уся техніка не реагувала на будь-які спроби її оживити. Зупинилися навіть дорогущі механічні швейцарські годинники, які несли в собі обіцянку не зупинятися ані за яких умов. Але навіть не це стало останньою краплею. У традиційних курців не спрацювали запальнички, отже світла й вогню узяти було ніде. 
 
Тепер вже у жодному куточку вокзалу не було тиші. Пульсуюча паніка котилася між кріслами, пробігаючи мурахами по рукам і наїжачуючи волосся на потилицях. Перші сльози юної панночки, крик дитини, скавуління песика, нервове покашлювання, шарудіння по кишеням сумки у пошуках ліків, схвильовані голоси  — усе це створювало какофонію, хоча відсторонене від процесу вухо чуло в цих звуках майстерний великий оркестр, що грає модернову увертюру. 
 
Раптово увертюра страху обірвалася звуками, схожими на стук палички диригента і як тільки рівень гучності дозволив, голос промовив, що треба буде виходити на вулицю і йти назад навпомацки до свого житла чи готелів, бо вочевидь сьогодні вже ніхто нікуди не поїде, а сидіти тут як оселедці у банці напевне небезпечно. Голос звучав доволі впевнено і нібито казав розумні речі, тож люди, які так і не стали пасажирами, почали підводитися з крісел. 
 
З протилежного боку вокзалу, перекрикуючи перший голос, інша невидима людина віщувала, що коли усі почнуть рухатися, то когось обов’язково затопчуть і де впевненість, що місто й досі існує, якщо немає жодного світла, можливо спалах, який передував усьому цьому — взагалі якась таємна зброя. 
 
Третій голос закричав, що це точно бути вторгнення інопланетян і зараз вони сюди… Цей голос хтось гучно стусонув, обізвав придурком і велів сісти й не соромити її. Та не встиг прихильник інопланетян всістися, як закричали вже усі одночасно. Одні люди зіскочили на ноги та почали проштовхуватися до виходу, хоча ніхто точно не знав, де тут вихід.  Інші гучно сперечалися, що могло призвести до такої важкої техногенної катастрофи і чому робітники вокзалу дозволили зібратися такій кількості людей всередині, а тепер де вони й чому не забезпечують їхню безпеку. Заверещала жіночка, яка намацала чужу руку в себе у кишені, а потім загорлав пан солідного віку, якого вона вкусила за вухо, а він думав, що то його кишеня… 
 
Зсередини ніхто не міг знайти дверей, щоб вийти, ковтнути свіжого повітря та охолонути, тож пристрасті кипіли так, що розумні від природи діти самі поховалися під крісла. Дорослі шукали винуватців, гамселили сусідів і бісилися, що не можуть вчасно поїхати на свята. 
 
А тим часом ззовні… 
 
Темрява, що охопила вокзал, не була просто ніччю. Вона складалася з того, що звичайні люди не бачать і не розуміють. Тільки справжнє первісне зло вміє бути таким, схожим на повзучий вірус. Проникаючи повсюди і зжираючи тканину буття, зло хотіло це гарне місто, цей вокзал, ту інколи дурнувату, але корисну юрбу, речі у валізах, і головне — дітей, бо там всередині можна зростати. 

Зло втримали перед дверима ті люди, в яких ніяк не складається зі святами, поки панує темрява, бо вони це зло бачать не очима, а серцем. І боронять вони не лише дітей та міста, вони відстоюють своє право бачити зло та називати речі своїми іменами. 
 
Хто стояв тоді між злом та дверима? Воїни, лікарі, рятувальники, волонтери, енергетики. А ще — поети, мистці, вчителі, історики… Усі ті люди, що зберігають здатність бачити зло і передають цю здатність наступним поколінням. 
 

***
 
 

То чим же закінчується ця химерна історія, навіяна мені 31 грудня, коли вже усі з роботи роз’їхалися, а мене міцно тримає казка? Та й чи казка це? Цього року мені пощастило: я одразу відчувала фінал, бо інакше б вже теж згорнулася десь під кріслом. 
 
Зійшло яскраве Сонце нового року. Люди вийшли з темряви і побачили, що насправді коїлося за стінами, поки вони шукали винних. І усе зрозуміли (бо це, нагадую, казка). А далі вже жили-були своє найкраще життя.

Потім, після битви, увімкнеться світло, загудуть потяги та хутко  повезуть усіх по справам чи відпочивати. А поки йде битва, варто усім залишатися на своїх місцях, підтримувати захисників і не нервувати. Новий рік поруч!
 
У наступному році бажаю усім миру, відновлення, доброти та довгої пам’яті.

Орінго теж триматиме двері. 
 

З любов’ю, Олена Маслова