Продовжимо тему збереження мов, підняту вчора Женею, та познайомимося з новими книжками, виданими українською! Адже мова живе, поки нею користуються…
Олексій Вишник "Приазовська савана"
Уявіть собі гарячі степи між Запоріжжям та Кирилівкою, у яких мешкають… леви. Власне, чому б і ні – Олексій Вишник точно не перший, кому цей пустельний шлях до моря нагадав пейзажі савани. А тепер, не шкодуючи, додаємо поміж сторінок лагідного південного сонця, розпечений степовий вітер та гарне відомий нам колорит азовського відпочинку: пострадянські неживописні бази відпочинку, неодмінні чебуреки та пиво, риба й кріль і довга дорога по спеці на простенькій Таврії. Описані з любов'ю та з власного досвіду, адже автор - родом з Запоріжжя.
Ось в цьому рідно-ностальгічному просторі й розгортатимуться події: підліток Кирило вирушить на пошуки батька, а заодно й власного дорослішання.. На шляху Кирила супроводжуватимуть леви, здатні як захистити, так і поснідати нашим героєм – усе залежатиме від його вибору. Читачеві ж залишиться захоплено спостерігати за майстерним сплетінням магічного реалізму з нашою реальністю та здивовано зойкнути, коли двісті сторінок книги несподівано, на одному подиху скінчаться. До речі, книга легко розбирається на цитати: ну дуже вона метафорична.
«Часом леви мусили мігрувати — коли не було здобичі або насувалися нестерпні холоди. Людям вони заповідали завжди лишатися, бо землі не можна полишати без нагляду.
…
Тільки ті, хто здатен не загубити свою мету поміж хибних намірів, зможуть повернути цю безкраю савану та знову здобути прихильність левів, повторивши наш довгий шлях до власної землі, вистелений любов’ю й наполегливістю».
Фото з презентації книги
Том Шиппі "Сміючись і помру: про життя і смерть видатних вікінгів"
У 2022 році видавництво "Фабула" випустило книжку з промовистою назвою: "Сміючись і помру: про життя і смерть видатних вікінгів", яка б точно цих самих вікінгів потішила (як і рік видання). Автор цієї справді грандіозної праці на сотні сторінок - Том Шиппі, британський історик, медієвіст, дослідник давньоанглійської літератури і... сучасного фентезі. Його робота - не суворо наукова праця, у чому він зізнається на перших же сторінках, це, швидше, міркування у вільній формі, в якому є всього потрошку: культурології, історії, літератури, а ще дуже багато брутальних вікінгів з оригінальним почуттям гумору. В результаті ми отримуємо неймовірно захопливе читання, майже як "Пісня льоду і полум'я", тільки за реальними подіями, з реальними цитатами і реальними героями, що безумовно додає книзі гостроти і моторошності, а ще - впізнаваності.
“...в кожний історії був переламний момент, який показував, що герой не відступив, не відмовився від битви навіть у найнеможливішій ситуації. Найкращим було те, що нам показували, що можна поставити все с ніг на голову: зіпсувати своєму ворогові перемогу, смерть обернути на жарт, померти сміючись. Людей, які так мислять... можливо перемогти більшими силами, проте, хоча їх, як і кожного, можна вбити, залякати ніколи не вдасться”.
Олена Захарченко "Тільки не гавкай"
І на завершення – книжка, від якої хочеться... ну, звісно, не гавкати, а плакати від дивної суміші гордості та гніву. Під яскравою обкладинкою зібрані оповідання від тих, хто не вміє жалітися вголос, але від цього не переживає війну менш болісно. Пихаті коти, життєрадісні песики, мовчазні акваріумні рибки, метушливі кури й прочі домашні та навіть дикі улюбленці зустрічаються з безжальною війною так само, як їхні власники – і разом намагаються врятуватися. Одразу про важливе: усіх тваринок в усіх оповіданнях порятують, тож можете читати без побоювань отримати ще одну психологічну травму! Та й книга, чим далі, там більше перетворюється не на просту й в чимось спекулятивну історію порятунку котиків, а на філософське есе про зв’язок поколінь, дива, створені нашими руками й відповідальність за тих, кого ми приручили – відповідальність, яку, як показали випробування, українці дуже добре відчувають.
"Ніч, і я прокинулась не знаю від чого, світився екран телефона, він тихенько порипував на віброрежимі, хтось дзвонив… уночі… напевно, помилився номером… я ще навіть не глянула, хто це, коли рипнули двері — молодший син, босий, у піжамі, очі здоровенні в синьому примарному світлі мобільного, перелякані.
— Мам… там… гупає… там…
І він одразу лякається того, що мені сказав, того, що це означає, що це може означати, і виправляє сам себе, сам мене заспокоює, повертає світ до нормальності:
— Це просто каштани, мам… це каштани падають на машини у дворі…
Я думаю все ще сонно: «Які каштани в лютому?» І чую: «Бах! Бах!»"
Впевнена, що орінгівці читають українською чимало. Тож в коментарях пропоную поділитися вашими нещодавніми відкриттями – в який книзі зараз лежить закладка, що з прочитаного відгукнулося, а на що, можливо, не варто витрачати час?
Ольга Орінго
Лелеока
Втр, 18/07/2023 - 19:43
Оля-Оринго
Втр, 18/07/2023 - 20:40
Lina2018
Ср, 19/07/2023 - 11:28