Коли я думаю про сучасну українську поезії, я завжди згадую Ліну Костенко. Завжди!..Для мене її вірші - наче ковток повітря! Літературна гомеопатія. Знаю її поезію напам'ять, і прикладаю до серця, коли болить. Така жіноча, така сильна, така чесна, витончена, красива...збірку "300 поезій" купила на першому курсі училища, і зачитала до дір (це та, що в ніжному бузковому кольорі, від Абабалагама - від душі рекомендую їх видання поезій відомих українських поетів).

Завдяки сесії мала насолоду перечитати вірші, прочитати їх вголос, трохи поплакати...ех, не вмію я без сліз читати гарні вірші! 

Але малювання ескізів саме за поезією виявились для мене максимально цікавим досвідом роботи із підсвідомістю. Із тим, як мозок вихоплює декілька віршів, а потім поєдную, щоб розділити ще на декілька образів, і вж їх конвертувати в ескіз. З прозою трохи інакше...

Ось три вірші, які мені максимально поєдналися в ескіз, а намалювавши зрозуміла, що моя підсвідомість до образів з поезій докинути іще трохи символів. От тобі і арт-терапія.

Брошка "Валіза віршів" - це поєднання образів "срібних птахів", "валізи віршів", "слова як сонце", а ще...ще це про те, що слово, поезія, культура об'єднує нас, де б ми не були. Зараз, нажаль, багато з нас не вдома. Або ж не вдома рідні і близькі. Як перелітні птахи. Але птахи завжди повертаються додому. І я сподіваюсь, що це буде скоро. Зима пройде, і пташки заспівають, вітаючи сонце, світло, день.

 Якось в карантин замовляла книжки on-line та зачепила маленьку збірочку Івана Андрусяка "Серця приручених рослин". Не дуже люблю скуплятися через інтернет, тим більш купляти так книжки (звісно, що це біільше стосується якраз художньої літератури), бо подобається прогортати, роздивитись, почитати. Але палітурка була з елементами косівського розпису, тож оминути не змогла.

Відкрила - почитала - закрила - не зайшло. А ось після почтаку вторгнення все співпало й не один вірш припав до душі. Пропоную Вашій увазі один із них:

отак і твориться цей світ - 
з дощу забутого над містом
із болю у гілках безлистих
із усмішок яким не слід
тривати довже ніж вода
стікає з ринви і шукає
якщо не виходу то краю
де помирає - і зліта...

куди, куди летить вода?

... я знаю тільки те що знаю - 
а Він не всім відповіда...

Слова про воду та вихід/край зіграли злий жарт: бачила виключно брошку із силуетом міста посередині (там, де голка) та "небосхилом" з краплями дощу, що накрапає і над містом, і стікає "під" місто.

 
 

Збірка «Вітру голоси» поетки Марко Терен, на мій смак, прекрасна. У ній були такі рядки:
 
У відчиненому вікні
Вечір лютого, місяць повен.
Може, чують мої пісні?
І журливі, і голосні
Ті, хто сіли в небесний човен?
 
Ніч розтане, як не було.
Я наспівана і безслізна
Забуваю людське тепло
І собі, і усім на зло…
Тут розбите віконне скло,
Що за мною справляє тризну.
 
Йдіть додому, в останню путь.
За піснями вертайтесь, милі.
Небом човники попливуть,
Біль заглушить у серці лють,
Будь же сильною, мамо, будь,
Зустрічаючи на могилі.
 
А вірш "Зоряні хвилі" Івана Коваленко створив у думках образ співця, що пливе вже на "місячному човні", але живе й доносить слово через творчість.

Зоряні хвилі хлюпають в небі;
Місяць в сузір’ях, як човен пливе,
Ось він піднявсь на безмежності гребінь,
Хтось мене звідти зове і зове.
Чую той поклик призивний і владний,
Хочу озватись – далеко сягать,
Часто вночі я стою безпорадний,
Знаку від себе не можу подать.
Хто мене кличе з космічного моря?
Може, поети, що в зорях живуть,
З місяця-човна до мене говорять,
Щоб вирушав я у зоряну путь.

На жаль, мої малюнки були чим завгодно, а не співцем, а вже як дійшло до зображення інструменту... Та не скажу, що я здалася, думала який, як,... Але у понеділок придбала до своєї бібліотеки "Поміж сирен". До речі, рекомендую канал "Культуртригер" (вірші Богдана-Олега Горобчука та Ели Євтушенко є в збірочці), де дуже просто й зрозуміло навіть для таких невігласів як я, розповідаються цікавинки про художників і не тільки. Але повернімося до книги. Хочу процитувати вірш Галини Крук:

виявилася внутрішньо неготовою
до завтрашнього Святвечора і Різдва,
певно, буде в нас їх також два - 
за себе і за того хлопця

купувати ні живу ні мертву ялинку
рука не підніметься - 
скільки в Україні лісів згоріло

буде в нас цього року уявна ялинка
із мерехтливим світлом свічок
у темних вікнах

пам'ятатиму це Різдво по тому,
що розплакалася в трамваї від колядки

"ці порожні місця за столом називаються, сину, рід,
цю колядку не вміє співати ніхто з нас обох, не починай,
в цій молитві немає слів, просто кожен мовчить про своє..."

так ніби ми завжди знали глибину цього болю
але сподівалися, що вдасться перейти по мілкому.

Просто тут що не строфа - то контрольний постріл. Постать у човні жіноча, співає колядку і над головою чи то німб, чи то вінок. Праворуч - стрічка ДНК, думала, що там мають бути зорі-цирконії-таланти прийдешніх поколінь. А все через "ЗІрку" Ігоря Римарука:

Може, так би невидимо й жив,
та котроїсь липневої ночі
впала зірка з високих верхів
у дитячі незамкнені очі –
 
пропекла борозну межи брів
і засіяла пам’ять золою…
Затулитись од неї хотів –
та долоня була замалою.

Мабуть, трохи плутано пояснюю, але якось так