Під час одного з блекаутів взимку почула таке питання: «Скажи, що саме тримає тебе в цьому місті?» і від розпачу навіть не знайшлась одразу що відповісти. Як це пояснити? І взагалі – а що саме заважає поїхати?
Усі ми тут зараз граємо  в одну смертельну лотерею. Дніпро, Одеса, Миколаїв, Умань…. Немає безпечного місця в Україні, поки існує рашка. Кожен новий ранок – це подарунок долі. І кожного дня наші воїни роблять неймовірні зусилля виборюючи для нас ці виграшні білети. Це треба прийняти. У кожного свій больовий поріг. З малими дітьми рівень відповідальності взагалі зашкалює, адже вирішувати треба і за себе і за дітей. Тож не картайте себе,  якщо поїхали, так було треба і Ваше місто терпляче чекає на вас.
...То ж що ж тримає саме мене в моєму пораненому місті.. Це - саме місто. Тримає вибитими шибками Держпрому, площею, де крізь бруківку, що завжди виблискувала від людських ніг, зараз проростає трава, першими майже за рік концертами (чудову моновиставу Наталії Могілевської досі цитую подругам, вона була тут, не злякалась), неймовірними заходами сонця якими майже повністю забита пам’ять телефона, адже ж вони кожного дня різні...  кожного нового дня. Магноліями в парку та трояндами на клумбах влітку,  моторними білочками   (якщо я поїду, хто ж їх годуватиме? Але тут трохи лукавлю бо, здається, зараз кожен другий в місті має в кишені досить горіхів на про всяк випадок ) і, звичайно ж, людьми. Бо в якому ще місті я зможу вийти перед паскою за яйцями і купуючи домашню ковбаску зустріти сусідку з другого поверху з якою потім куштуємо домашні паски одразу ж в під'їзді разом з черговою. Тримає навіть ота контужена сорока що зробила вже третє гніздечко на тому самому дереві (здається, в минулому році вона робила його одразу з бомбосховищем). Бо цікаво ж – скільки сороченят буде цього літа..

Коли отримала свій підвіс Молитва за Харків з гранатом була вражена. Це дійсно таємний шифр – так багато речей він містить і це набагато більше, ніж прикраса. Здається, саме в ньому є відповідь на «що саме тримає мене в цьому місті».


Давно не додавала світлин Харкова, тож, якщо дозволите….
Вихід до центру міста зараз потребує зусиль. Але не фізичних а скоріш, моральних. Бо одне, це бачити все з екрану телевізора або в новинах і зовсім інше – на власні очі. Тож краще зціпити зуби ще виходячи з метро.


Дзвіниця… Обожнюю цей ракурс і завжди мені там дроти заважали знімати, яких було багацько. Дротів більше немає. Понівечені будинки і дсп в кожному вікні.

В палаці Праці я працювала декілька років, тож добре знаю як там всередині. Було… Може хоч таргани та миші нарешті зникнуть як відбудуємо.
Навпроти в Нікольскому юрмиться молодь і всередині майже як завжди. Як було в іншому часовому вимірі. Дідусь біля входу впевнений що Бути добру і графіті Гамлета теж стверджують саме це.




На Бекєтова біля нашого чудернацького пам’ятника закоханим потрощені вітрини Мака та казахська юрта. Біля юрти стоять люди з чаєм (з тієї самої юрти) та розпачливими посмішками. Ну так, юрта в центрі Харкова. А що такого ? Когось ще щось дивує?










До речі, Британська – то Пушкінська. Але це ще не офіційно. :)
Мироносицькій, здається, дісталось більш за інші. Тихий центр,  самий центр міста. Але ж крани - то вже не руїни а новобудова, і дідусь на зупинці казав що звідти встигли поїхати ще до вибуху. Сподіваюсь, що так. Тож сльози висихають – тільки лють.
Весняні дощі змивають попіл та смуток. В парку, як завжди, прибрано і зеленіє весняна травка. Робітниця перепочиває дивлячись з усмішкою на перехожих що наввипередки фотографують перші крокуси та бруньки магнолії. А ось коли вже магнолії розквітають, людей додається  ще більше.

Трохи кольору. Навіть весна у нас жовто-блакитна. :)

В парку нарешті відчинились кав’ярні і в чергах до них люди ловлять перше весняне сонечко. Це тільки тимчасовий перепочинок, і всі це розуміють. Але навіть сирена, що гучно лунає в весняному повітрі, не в змозі остаточно зіпсувати  настрій.
На проспекті Науки відчинені двері кав’ярні, що була міцно обвита хмизом минулого літа. До речі, кафе «Люди» не зачинилось, вони просто переїхали з проспекту ближче до Стєкляшки.
Наталя Могілевскьа тут, у Харкові, співає: ..все подолаю, буду щаслива… Життя триває!