«Чотирнадцятирічна дівчина сидить, схрестивши ноги, на підлозі під круглим склепінням. Копичка кучерів створює ореол у неї над головою. Її шкарпетки всуціль у дирках. Це Констанція. … Вона не виходила з цієї кімнати майже рік».

Ентоні Дорр "Зозулина земля за хмарами"

« — Ми назвали тебе Ноєм на честь дідуся, батькового тата, — якось сказала мама. – Птахом ти назвався сам.

Коли він промовляв це слово, то почував цілковиту гармонію. Це було створіння, яке земля не здатна втримати, — маленьке, прудке. Допитливо цвірінькає й настовбурчує пір’ячко».  

Селесте Інґ "Наші втрачені серця"

Я прибічниця думки, що книга повинна захопити з першої сторінки. Відгородити від зовнішнього світу, затягти у всесвіт між сторінками, відібрати дар мови й відлік часу, щоб ти переходив від розділу до розділу, обіцяючи собі "ну ще трішечки", а потім випірнув назовні, приголомшений і збагачений. Тож недарма навела невеличкі цитати з самого початку двух книжок-відкриттів, які нещодавно вийшли українською і зуміли закохати в себе частину нашої контент-команди. Познайомтесь, придивіться – чи не відгукнуться ці світи й вам?

Ці книги зовсім різні. Перша – плавна, трохи мрійлива розповідь про пошуки щасливого міста за хмарами, красива легенда, яка покоління за поколінням зігріває людські серця. Друга – різка, жорстка, як їй і належить, антиутопія, ще один погляд на світ, в якому кричущу несправедливість намагаються здолати силами купки незгідних. Але є в них і точка перетину: щира віра авторів в те, що людство можна врятувати – варто лише зазирнути в бібліотеки. 

Трішки погортаємо сторінки? "Зозулина земля за хмарами" – це другий роман Ентоні Дорра, який вийшов через цілих сім років літературного мовчання (детальніше про автора й свою любов до нього Олена Маслова розповідала в Instagram). І на книгу варто було чекати! Це химерна, вигадана на основі «Птахів» Аристофана (ну як тут не згадати тезис про те, що уся класична література народжена на базі латини та давньогрецької) історія про дивака Етона, який "вісімдесят років прожив людиною, один рік вислюком, один рік морським окунем, один рік вороною", весь цей час поневірявся у пошуках Хмарного Зозулекраю, щоб віднайти в ньому щастя і врешті-решт відмовився від безтурботного життя серед богів, бо… а от ні, не розповім, чому – самі прочитаєте.

На цю історію, як дорогоцінні намистини, нанизуються інші. Двоє підлітків з ворожих армій в палаючому Константинополі 1453 року намагаються знайти спільну мову й зберегти важливу книгу. В далекому майбутньому летить від непридатної для життя Землі дівчинка Констанція, якою опікується штучний інтелект, Сивілла. А в наші дні нещасливий хлопчисько Сеймур, ошуканий екотерористами, закладає вибухівку в шкільну бібліотеку, думаючи, що там нікого немає. Але хто тоді декламує давньогрецьку поему на другому поверсі бібліотеки?

Ці історії сплетуться докупи – гармонійно й дивовижно, як вміє сплітати лише життя – й вирушать далі. Читачу ж залишиться туга за Хмарним Зозулекраєм, завжди прекрасним й недосяжним, але безсмертним, як усі наші мрії…

Так, до орінгівського допису про книгу завітав сам автор 

"Наші втрачені серця" Селесте Інґ, як й усі антиутопії, легкого читання не обіцяє. Чесно кажучи, якби я знала, які декорації авторка обрала для свого роману, я б тричі подумала, чи братися за книгу, адже історія викрадення дітей відгукується зараз в українцях особливо болісно. Але коли зрозуміла, було вже запізно – я разом з Птахом, по-підлітковому колючим хлопцем, намагалася відшукати його маму та збагнути, чому людям так потрібен цап-відбувайло…

Отож запрошую вас в уявну Америку, де після жахливої економічної кризи, влаштованої ворожим Китаєм, нарешті запанувала злагода. Ніхто більше не грабує на вулицях, в магазинах знову є їжа, в домах – світло, а безпеку населення гарантує ПАКТ. Щоправда, в рамках цього ПАКТУ в неблагонадійних батьків можна відбирати дітей, але це ж для їхнього блага. І це одиничні випадки, отож не турбуємося й займаємося налаштуванням звичного життя. Чи не так?...

Сюжет "Наших втрачених сердець" можна переповісти в кількох рядках. Жив-був хлопчик, який любив казки. Він втратив маму, відправився на її пошуки і навіть знайшов – на відміну від інших дітей, кому пощастило менше... Але ось думати після прочитання доведеться довго. Якими вразливими ми стаємо, коли небезпека загрожує не нам, а нашим близьким? Де пролягає межа між справжньою внутрішньою згодою, небажанням втручатися та страхом? Чи можливий безкровний митецький протест? Які непомічені скарби ховаються в бібліотеках? Та чого насправді варті слова, вимовлені вголос?

Окремо відзначу чудовий український переклад обох книжок. Каюся: як людина нетерпляча, я намагалася познайомитися з ними російською, втім пробратися через майже (чи справді машинний) переклад було важко. Але ось нарешті довгоочікувані романи заговорили українською – легкою і влучною. І, мабуть, поки ми вміємо завмирати над книгою, впізнавати справжнє серед купи словесного сміття і прагнути поділитися художнім словом, неначе справжнім скарбом, ніякі похмурі антиутопії не затулять від людства химерні обриси омріяного Зозулекраю...

Ольга Орінго