Музеї хоча і є доволі консервативними установами з цілим рядом застарілих правил, все ж одні з перших з-поміж інших культурних осередків здалися перед натиском відвідувачів з фотоапаратами та камерами на телефонах. Сьогодні фотографувати в залах музею не можна хіба що зі спалахом, якщо той може пошкодити старовинні експонати, або задля дотримання авторських прав.

В усьому іншому наглядачі покладаються на ваше почуття такту — якщо слідуючи бажанню зберегти найяскравіші враження ви не заважаєте іншим відвідувачам вести діалог з мистецтвом, фотографуйте на здоров’я.

Скарбниця Національного музею історії України не є виключенням і, завітавши на виставку «Орінго. Мистецтво срібних історій», ви зможете не тільки наживо побачити прикраси, знайомі лише за фотографіями в мережі, а й зазнімкувати цю мить на камеру.

Саме з цією метою я їхала до музею на другий день виставки: зберегти для нашого архіву фото залів, вітрин та, за нагоди, зробити кілька знімків під час зустрічі колекціонерів Орінго, звісно, не порушуючи камерність заходу своєю надмірною увагою. Приглушене освітлення в залах природним шляхом спонукало сповільнитись та зосередитись на побаченому. Промінчиків світла, спрямованих на прикраси всередині скляних вітрин, цілком вистачало, щоб виокремити зором візуальні акценти, проте цього було замало для не надто сучасного фотоапарата, вимогливого до кількості світла навкруги.

Це певною мірою вплинуло на сюжет, ракурси та кількість кадрів й багато чого прийшлось змінювати по ходу справ. А ще трохи кумедно вийшло з загальним фото наприкінці зустрічі — ситуацію врятував лише смартфон, люб’язно наданий Настею, бо об’єктив фізично не міг охопити всіх гостей нашого заходу, а відступати далі мені заважали вітрини та стіна.

Так, того дня, власники смартфонів точно почувалися більш підкованими в технічному плані. Хоча у випадку, коли тобі позують ювелірні прикраси, трохи впевненості ніколи не завадить, бо це вкрай оманливі та підступні моделі. Розглядаючи вітрини, навіть коли нас фізично відділяє від експоната скло, ми постійно змінюємо кут зору. А це значить, що змінюється і гра світла в каменях і вже за якісь долі секунди над камінчиками з’являється справжня веселка.

Вражені цією магією, ми звісно, хочемо зберегти надзвичайний оптичний ефект на фото, проте часто залишаємось незадоволені результатом. І в цьому випадку не варто винити власні здібності чи техніку і точно не варто засмучуватись. Адже настрій та відчуття причетності до краси неможливо виміряти технічними засобами й, навіть якщо прикраса виявилась не по зубах для складних механізмів камер, для неї точно знайдеться місце в нашій пам’яті.

\

В будь-якому разі раджу зробити не одно коло по експозиції — зі смартфоном та без нього, щоб також встигнути побути в ролі неквапливого відвідувача музею, якими ми всі були до появи легких та швидких знімків. Пройдіть залами запропонованим маршрутом, а потім складіть свій, керуючись вже власним відчуттям побачених прикрас, простежте шлях срібла від зерняток срібних гранул до витонченої моделі, подивуйтесь таланту природи, що створила унікальні мінерали. Прочитайте подумки рядки знайомих книг, що слугували натхненням для виготовлення цілих колекцій, і доторкніться до цілком реальних фоліантів у куточку для відпочинку. І не забудьте залишити кілька слів на спеціально приготовлених аркушах — ми чекаємо на ваші історії! 

Наталія Орінго