Посміхаюся, коли обнімаю та цілую малюка, але й ця посмішка вже інша... Якби не він... А так - сплю уривками заледве 4 години на добу, сумбур думок та їх формулювання, мабуть зі сторони це часом виглядає досить дивно. Молитися не можу, навіть за чоловіка, нашого персонального ангела-охоронця, якого не бачила з того злощасного 24-го. Стараюся робити звичні довоєнні речі, в міру можливостей підволонтерюю - щоб щось робити і не потонути в депресії остаточно, та паралельно гуглю психологічну підтримку - про всяк крайній випадок. І все це - в умовному глибокому тилу. Посміхатися - не соромно, посміхатися треба, це колосальна підтримка собі та оточуючим. І добре, коли це вдається
З Вербною неділею всіх, хто святкує. За кожним Страсним тижнем слідує Воскресіння, пам'ятаймо про це.