Колись один мільярдер на правах анонімності сказав: «Можу докладно розказати про всі свої зароблені мільйони, окрім першого». Майже усі великі капітали мають таємниче походження, та коли людина стає заможною, обирає не тільки свій особистий подальший шлях — вона торує новий шлях тим, хто з нею поруч. 

Іноді такі люди за покликом душі й власним коштом творять справжні дива з довкіллям, створюють умови для повноцінного життя, будують школи й лікарні, підтримують мистецтво і справедливо лишаються в пам'яті надовго. Шкода, що наші сучасні мільярдери, які отримали свої статки від надр та скарбів країни та за рахунок суспільства, не прийшли поки до справжньої благодійності. Та маю надію, що в нас усе ще попереду.  

Династії українських цукрозаводчиків XIX століття не лише вдало вели бізнес. Вони інвестували гроші в розвиток міст та земель, бо імперія не мала бажання допомагати околицям. Не применшую значення усіх «цукрових королів», хоча деякими й не захоплююсь, бо вони мені зі своїм способами збагачення, потягом до розкошів та навіть дорогезними яхтами відчутно нагадують сучасний олігархат, але от династія Харитоненок, відомих сумських бізнесменів, благодійників та меценатів — одна з моїх улюблених, сприймаю їх як українських героїв тих часів. 

Чи насправді українських, бо це ж тоді була російська імперія? Так, і тому є різні свідчення. Прочитала в матеріалах відомого сумського краєзнавця Григорія Хвостенка про маловідомий факт, як у 1882 році Іван Харитоненко чудово поспілкувався з архієпископом Амеросієм, що прибув до Харкова з Москви. Іван Герасимович запросив владику на обід. Звичайно ж, преосвященний з задоволенням зустрівся з таким помітним та щедрим прихожанином, відомим в усій імперії. І у тій розмові Харитоненко (свідчення з журналу «Вера и Разум», № 14 за 1902 р., ст. 96), відверто висловив свій погляд на національне питання, прямо сказавши, що великороси й українці (малороси) - то два різні народи. Подібна відвертість була нечуваною зухвалістю, але це ж не хтось з вулиці, а мільйонер... Тому Амеросій обійшовся лише суворою нотацією, сказавши, що існує лише один, єдиний російський народ. Саме ось за таку безкомпромісну позицію в одному з некрологів, опублікованому в Харкові, Івана Харитоненка сміливо називали «известным украинским деятелем» (типографія „Южного края", 1894 р., стор. 2), хоча слова «Україна» та «український» в той час цензура зазвичай нещадно викреслювала.

На тлі багатьох інших, заможних та могутніх, батько та син Харитоненки виглядають кристально-чисто, як той їх найкращий цукор, що отримував нагороди по всьому світу. Іх статки були зрозумілими, наміри - прозорими, а справи - величними. Розповісти про них у форматі одного допису вкрай складно, тому раджу вам, друзі, просто оновити свої знання про Харитоненок та історію цукрової справи в Україні. Там така купа цікавих подій та особистостей, така повага до власного коріння! А про ставлення, розквіт та занепад цукрової імперії Харитоненків взагалі варто знімати кіно. 

Іван Герасимович та Павло Іванович Харитоненки більше ніж півстоліття були для тодішньої Харківської губернії янголами-охоронцями. Серце Харитоненка жило в Сумах... У заповіті Іван Герасимович залишив своїм рідним не лише гроші, маєтки та заводи, а й любов до сім'ї, своєї справита рідного міста. Це було викладено окремим пунктом: «...заповідаю все моє кохання моєї дружині Наталі Максимівні, синові Павлу Івановичу, невістці Вірі Андріївні та моїм дорогим онукам та онукам. Прошу їх любити один одного і любити Суми так, як я люблю». Так могла сказати тільки та людина, для якої єдине життя не ділилося на особисте щастя, роботу та служіння суспільству.

Також у заповіті окремо було вказано і про майбутню дитячу лікарню. Неоготична, схожа на казковий пряник, будівля була зведена в Сумах у 1896 році цілком коштом сина, Павла Івановича. Просторі корпуси і палати, мармурова підлога, світлі вікна, незвичні деталі оздоблення, велика територія — такі палаци будувалися багатіями для себе, а не для звичайних дітлахів. Спочатку лікарню назвали на честь Івана Харитоненка, та незабаром після смерті улюблениці Павла Івановича, восьмирічної доньки Зіночки, у лікарні з’явилося ім’я Святої Зінаїди. 

Скільки життів юних сумчан було врятовано завдяки тому, що гроші магнатів пішли на лікарню та безкоштовне лікування? Скільки родів не перервали існування завдяки тому, що Харитоненки відповідально ставилися до суспільства в цілому? На жаль, в мене немає такої статистики, але є чітке відчуття гармонії та божої справедливості. 

Будівля дитячої лікарні Св. Зінаїди існує й зараз, хоча справляє сумне враження, на жаль.Та є маленький спалах надії: поки писала цю статтю, вирішила перевірити новини і знайшла — про бажання нардепа відновити будівлю.    

А чому ж саме ця будівля на каблучці? Так склалося…

Колись взимку, у другій половині дев’яностих, підприємницько-типографська доля занесла мене в Суми. Я повернула не в ту сторону, заблукала й догребла по снігу до охряного будинку зі стрілчатими вікнами та дивним оздобленням, що ховався за деревом. 

Я вдивлялася в будівлю і грала в свою улюблену гру: подорожувала у минуле та намагалася вгадати, від яких поміщиків лишився такий приємний особняк, які люди там жили. Гугла не існувало, смартфонів теж, тому фантазувати можна було без обмежень: козетки, горжетки, картини на стінах, різдвяний бал, екіпажі з гарними конячками, манірні дами та поважні бесіди. Нафантазувала ще чемних дітей з бонною на прогулянці, охайних покоївок, смачний обід з книжки Молоховець, та так вдало, що живіт гучно розділив уявлене пригощання. 

Навколо панувала порожня тиша, сіруватий день добігав кінця, змерзли до оніміння ноги в демісезонних чоботях, і треба було хутчіше повертатися до справ, бо автівка поїде до Харкова без мене. Повернулася пошукати хоча б одну живу душу, щоб спитати дорогу, та побачила бабусю у білому пухнастому платку та темно-брунатній каракулевій, місцями витертій, але охайній шубі. Вона так надзвичайно пасувала цьому будинку, засніженим деревам та тиші, що мені спочатку наша зустріч видалася продовженням фантазії. Літня пані підійшла ближче і чемно відповіла, як знайти потрібні двері, побажала мені гарного вечора, посміхнулася і пішла далі. Я вже спізнювалася всюди, але спитала, чи не знає вона, хто тут жив до революції. І тоді вперше я почула про Харитоненок, їх великі справи, про дитячу лікарню з кращими лікарями та мармуровою підлогою, та про маленьку Зіночку Харитоненко, яка померла від дифтериту. До цієї зустрічі я знала лише про російського Саву Морозова у якості мецената, тому цікавезна зимова бесіда запала в душу. Неймовірно приязну літню пані звали Зінаїда Петрівна, і це ім’я обрав їй тато, бо у дитинстві його життя врятували саме у цій лікарні. 

Пройшла чверть століття, вже сама стала бабусею, займаюся зовсім іншою справою, не друкарською, а ювелірною… І от тепер шукаю срібні портали в кожному обласному центрі для колекції «Чарівні міста України». Коли дійшла черга до Сум, вагань не було — тільки старовинна будівля дитячої лікарні Св. Зінаїди. 

Можливо, як інколи з іншими містами, мій вибір споруди буде не дуже зрозумілим або не сподобається містянам, та нагадаю знову і знову: обираю ті точки, де особисто відчуваю живу силу, і ніяк інакше в мене це не працює. 

В каблучці до гарно деталізованої неоготичної будівлі на шинку додали кубики рафінаду, як на сумському пам’ятнику цукру та козацькі сумки з герба міста (вони теж неймовірно гарні). 

Така довга та заплутана історія вийшла в мене до простої та ясної каблучки «Суми. Лікарня Св.Зінаїди», що хочу тепер підсумувати все вищесказане і недосказане теж. 

Наш світ не являється й ніколи не був місцем безпечним, гармонійним чи справедливим — одним Бог дає усе з горою, інших лишає останнього, когось переслідують багатство та успіх, а когось — нещастя і злидні… Жодна держава, навіть з найгуманнішим устроєм, не зможе відчути біль людини просто серцем, не може тримати за руку хворого, молитися чи будувати сучасні лікарні не за державним планом, а за велінням душі. 

Неймовірно потужний волонтерський рух в Україні, що дивує прагматичний світ і щира любов Харитоненок до Сум насправді мають спільні корені: любов до людей, віру в майбутнє України, самовідданість тощо. Так, не зважаючи на свій хронічний ідеалізм, я добре розумію, що зовсім поруч є й ті, хто паразитує на державі, наживається на війні та обдурює людей, але найчастіше вони лишають слід в історії у кримінальних хроніках, у журналістських розслідуваннях, у матеріалах суду та у якості негативних персонажів книжок і фільмів. Нехай кожного знайде справедливість. 

А я буду сподіватися, що десь неподалік, у сусідньому місті Суми, широкими алеями, під доглянутими деревами, повз гарних, нібито казкових будиночків, бігають здорові нащадки Зінаїди Петрівни, бо добрі справи не марні. 

Бажаю вам, друзі, здоров’я та справедливості!

З любов’ю, Олена Маслова