Нащо досліджувати свій родовід та створювати книгу свого роду? Дурне запитання, здавалося би. І ні, не тільки для того,щоби знайти серед своїх предків шляхту чи козаків. Хоча так, польську шляхту в роду я маю, по батьковій лінії… На жаль, сумні реалії XIX та XX століть майже нічого не залишили з родинного спадку. Якою ж приємною несподіванкою для мене було знайти в електронному архіві бібліотеки Ягеллонського університету нотну партитуру мазурки, автор якої — мій прадід по батьковій лінії, Наполеон Круковський. 

Мазур: твір для фортепіано з оркестром, присвячений його світлості Яну Владиславу графу Бєлінському, 1843

О, ні — він не був відомим композитором або взагалі професійним музикантом. За фахом він був правником. Але гарна класична освіта дозволила моєму дуже юному тоді ще прадіду написати цей музичний твір. На жаль, тільки один. 

Власний родовід — це можливість пояснити дітям:  історія — це не лише про королів, битви та нескінченні дати. Це про різних людей, які кохали, мріяли, боролися з труднощами і передавали наступним поколінням найцінніше — досвід життя.

В цьому сенсі, як варіант візуалізації родоводу мені дуже подобається “Family Tree” Нормана Роквелла:

Чому ж так важливо вивчати старі документи, розшифровувати незрозумілі записи в церковних метриках, розпитувати дідусів та бабусь про те, що вони іноді часто воліють забути? Відповідь проста і водночас глибока: вивчаючи історію своєї родини, ми не просто збираємо факти. Ми відкриваємо для себе живу історію, яка пояснює, чому ми такі, як є, і допомагає зрозуміти своє місце у великому потоці часу.

Я в котрий раз обережно гортаю сторінки пожовтілого зошиту. Навіть не зошиту — зшитку, що вручну  зроблений з паперових мішків. Записи в ньому зроблені дешевим чорнилом або взагалі зеленим хімічним олівцем, ненумеровані сторінки вкриті плямами. Це — щоденникові та не тільки записи моєї прабабусі по материній лінії, які вона робила під час Другої світової та після неї. Чорнила з кожним роком вицвітають все більше — як добре, що ми потурбувалися, щоби не втратити текст. 

І на пам’ять приходять розповіді бабусі про те, як вона та два її брати з такими ж саморобними зошитами ходили до школи в перші повоєнні роки. А ще — про саморобні книжечки з віршами та малюнками, які моя прабабуся робила для своїх маленьких дітей з тих же самих мішків, навіть під час німецької окупації. На жаль, вони не збереглися...

Але кожна сім'я — це сама по собі унікальна книга, написана життям поколінь. У цій книзі історичні події перестають бути абстрактними датами з підручників і набувають конкретних облич. Революція 1917 року — це вже не просто дата, а розповідь про те, як прабабуся ховала сімейні цінності у печі, а прадід вирішував, на чиєму боці воювати. Голодомор — це спогади про те, як чиясь бабуся в дитинстві їла лободу, щоб вижити.

Ці особисті історії роблять минуле зрозумілим та близьким. Вони показують, що великі історичні процеси складалися з мільйонів маленьких людських доль, кожна з яких була повна надій, страхів, рішень та компромісів. Коли читаєш у підручнику про колективізацію, це одне. А коли знати, що мій прапрадід сидів у в’язниці на Холодній горі у Харкові, і наша родина дивом уникла набагато гірших наслідків тільки тому,  що це був доволі ще “травоядний” 1929 рік… Історія банальна — донос написали односельчане. За те, що у нього “хата залізом вкрита”. Ну так — мій прапрадід Никанор був не тільки сільський коваль, але і добрий господар.

 Опішнянський глечик, початок минулого століття. Одна з небагатьох речей, що вціліла з родинного “гнізда” по маминій лінії

Дослідження родоводу часто перетворюється на справжню подорож. Слідуючи за переселеннями предків, ми відкриваємо для себе різні куточки нашої землі, дізнаємося про їхню історію, традиції, особливості. 

Це ж дуже важливо знати — чому моя прабабуся по маминій лінії переїхала з Полтавщини на Донбас? Та тому, що вона перша з родини отримала вищу освіту у Полтавському інституті народної освіти, та стала вчителькою. Разом з моїм прадідом, також талановитим математиком, вони не тільки прожили 50 років разом, а й пліч-о-пліч працювали у сільській школі.  Або, як мій дід по батькові — молодий польський шляхтич Юзеф Круковський опинився в місті Красногорівка на Донеччині? Ці переселення розповідають не лише про особисті долі, а й про великі соціальні процеси — урбанізацію, освоєння нових територій, політичні та економічні зміни. На географічній мапі моєї родини —  село Рунівщина, що на Полтавщині, Одеса, Харків, Курщина, сумно відомі вже в цю війну Соледар, Бахмут та Красногорівка, Мінськ, Люблін — та багато інших міст,  містечок та сіл.

Не можна говорити про українську родинну історію, не згадуючи про трагедії XX століття. Майже в кожній родині є свої болючі сторінки — втрати під час воєн, репресії, голодомори, депортації. Спочатку може здаватися, що краще не чіпати ці теми, не бередити старі рани. Але насправді саме ці історії дають нам найбільшу силу.

Коли дізнаєшся, через що пройшли твої предки, як вони виживали в неймовірно складних умовах, зберігали людяність посеред жорстокості, не втрачали віри навіть тоді, коли здавалося, що все втрачено — розумієш, з якого міцного дерева ти походиш. Ці історії не про слабкість чи жертовність. Вони про неймовірну силу духу, про вміння знаходити світло навіть у найтемніші часи.

Так, колись ще у дитинстві, в шухляді з родинними документами, я знайшла свідоцтво про народження мого батька. І взнала, що по-перше мого прадіда звали Наполеон Круковський, а по-друге — він поляк. Ух ти, подумала я — мого прадіда звали Наполеон? Ну так, популярне в Польщі позаминулого століття ім'я. А далі починаються наслідки того, що частина родини мого діда по батьковій лінії опинилася після вересня 1939 року у радянській окупації. Коли точно, в якому паспортному столі дід з Круковського перетворився на Крюковського — вже не взнати. Але, так. Був молодий пан Юзеф Круковський гербу Слеповрон — став Йосип Крюковський. Комсомолець, інженер та добропорядний сім’янин. Але і він, і його брат та сестра змогли зберегти, та передати наступним поколінням історію нашого роду. 

Але, ось так в одній родині, але у різних її гілках опинилися одночасно Круковські та Крюковські. І всі родичі, що характерно 

Ось так чудернацьки співпало — “пташине” прізвище і такий самий герб нашого роду.

Важливо розуміти, що наші предки не просто "пережили" лихоліття. Вони активно боролися з обставинами, шукали способи вижити і допомогти іншим, робили важкі моральні вибори. Їхній досвід — це скарбниця мудрості, яка може допомогти нам у наших сучасних викликах.

Сьогодні у нас є неймовірні можливості для дослідження родинної історії. Цифрові архіви відкрили доступ до документів, які раніше були недосяжними. Генеалогічні сайти дозволяють знаходити далеких родичів у різних куточках світу. ДНК-тестування може розкрити таємниці далекого минулого, про які не розказують документи.

Але найцінніше першоджерело інформації все ще живе поруч з нами. 

Бабусі та дідусі, інші літні родичі пам'ятають те, що ніколи не було записане в документах. Їхні спогади, навіть якщо вони здаються хаотичними чи неточними, містять безцінну інформацію про атмосферу епохи: про те, як люди жили, про що думали, що відчували.

Важливо не гаяти часу. Кожен день, коли ми відкладаємо розмову з літніми родичами, ми втрачаємо частинку родинної пам'яті. Їхні спогади — це живі свідчення історії, які зникнуть назавжди, якщо ми їх не запишемо.

Наталія Крюковська для Орінго