Непомітно промайнула квітуча весна та зелене спекотне літо. Хоробре мишеня Дзиґа зустрічало вже свою другу осінь. Він вдивлявся в пронизливо синю височінь, прощався зі своїми пернатими друзями, що відлітали у теплі краї й від того йому ставало дещо журливо...



Але пара веселих сойок, що оселилася у саду навесні, здається нікуди не збиралася.




Вони сиділи на молодій груші й гучно стрекотіли на гілках, іноді передражнюючи ґав, що поважно прогулювалися городом у пошуках поживи.





Бувало вдень вони одлітали у бік узлісся до могутнього дуба, щоб поласувати жолудями. Коли ввечері сонце котилося за горизонт, сойки поверталися до садка з запасами.





Люди дивувалися, коли знаходили під грушею жолуді, і тільки Дзиґа знав секрет їх появи.
Городи вже були у чорних латках, немовби зшиті нашвидкоруч ковдри, але ще можливо було знайти поодинокі кущі томату чи гіркого перцю.





У виноградній гущині подекуди зустрічалися коричневі грона солодких родзинок, що дозріли на сонці, якими радо ласувало не тільки мишеня.







Дзиґа та родичі ретельно оббігали сади та городи, щоб запасти собі на зиму ласощів.
Полишена груша підморгувала жовтуватим бочком і Дзиґа за лічені хвилини дістався до омріяного плода.



Спочатку огледів чи бува, не зіпсувалася, а потім почав перегризати хвостик, щоб розділити трофей із родиною.
Наступними днями було досліджено кожне дерево у саду. Дзиґа невтомно збирався вгору, а потім спускався вниз. Так він натрапив на прозоро-золотаві, як йому здалося спочатку, краплі меду.


Мишеня спробувало одну з них на смак і гірко розчарувалося, бо привабливий смаколик виявився зовсім не солодким.



Тож полишивши не поживні краплі, поглянув з висоти на сусідні дерева й невимовно зрадів, побачивши улюблені яблука.








Одного дня Дзиґа відправився на окрайок городу, бо там серед чорноти майоріло щось велике, жовтувате, а можливо й помаранчеве з зеленими плямами.
Діставшись до місця, він зрозумів, що то були гарбузи, патисони та кабачки-велетні.



Мишеня обстежило городину й побачило маленьких ящірок, що грілися на сонечку.



Дещо здивувалося і навіть притихло, але неочікувані гості не чіпали його, ба більше, здавалося не цікавилися нічим навкруги.



Трохи далі кошеня та цуценя бавилися з жовтим кабачком, пасуючи його один одному.



Ще один день добігав, сонечко ховалося за хмарами, і Дзиґа почув писк сичів. Іноді вони вилітали на полювання вдень. Треба зізнатися, що то була дуже чемна родина, котра потоваришувала з родичами Дзиґи, тож мишеня навіть не побігло до нірки, а от ящірок не стало, наче крізь землю провалилися. Сичі покружляли над ділянкою, схопили невеличкий гарбузик та, й відлетіли.



Дзиґа не зміг би докотити знахідку додому, тож запримітив місцину, пустився у зворотній путь.






Одначе, повертався додому він  не з пустим лапками, а з головкою запашного оберега, що бабуся дбайливо зберігала біля входу у норі.

У клопоті проходили осінні дні та мишеня не сумувало, воно радо відкривало для себе казкову атмосферу туманних ранків, що напускала таємничості навкруги, милувалося красою осіннього неба, немовби створеного рукою вправного митця, зачаровувалося строкатим вбранням дерев та кущів, з вдячністю грілося у теплих сонячних обіймах, поспішало насолодитися ароматом квітів та цінувало кожен день осені.





Ще стояли теплі, здебільшого сухі дні, але дощова погода не забариться. Тож Дзиґа змайстрував зі шкаралупи волоського горіха та листя собі корабель та мріяв відправитися назустріч новим пригодам...

Що за диво — осіння палітра!
Сум і радість в пейзажі звучить.
Онде квітка остання розквітла,
Павутинка в повітрі летить.
Листя золотом щирим палає
Під промінням осіннім палким.
Вітерець між гілками зітхає,
Зачарований дивом таким.
Ну, а небо — безмежне і синє
Заворожує серце умить.
Подих вітру — і листя осіннє
Все летить, все летить і летить…

Надія Красоткіна