Що ви кажете? Напівміфічне золото Полуботка, та по цьому все? Йой, не поспішайте! Але — так, без легенди про “британське золото Полуботка” нам точно не обійтися.

Отже, уявімо. 

1724 рік. Петропавлівська фортеця. У сирому казематі помирає Павло Полуботок, останній наказний гетьман України. Разом з ним у могилу йде таємниця скарбів, які накопичувалися козацькою державою протягом більш ніж століття. За підрахунками російських чиновників, сума зниклих коштів сягала 7-8 мільйонів злотих — астрономічна цифра для XVIII століття. Для порівняння: річний бюджет Російської імперії того часу становив близько 10 мільйонів срібних рублів. Іншими словами, козацькі скарби дорівнювали майже річному доходу всієї імперії.

Хто накопичував ці багатства? Як військова здобич перетворювалася на державну скарбницю, а державні кошти — на таємні сховки? Чому навіть найретельніші пошуки наступних трьох століть не дали результату? Наше розслідування охоплює період від 1616 до 1724 року — золоту добу козацтва, коли формувалася і зникала одна з найбільших нерозгаданих таємниць Східної Європи.

У козацькій державі XVІI-XVIII століть існували дві різні системи зберігання багатств, які іноді плутають навіть в історичних дослідженнях.

Державна військова скарбниця була централізованим фінансовим органом, що зберігав державні кошти, військові клейноди, цінну вогнепальну зброю і бойові припаси. Ця скарбниця формувалася з кількох джерел: військової здобичі від успішних походів, податків з підконтрольних територій, торговельних мит та дипломатичних подарунків від іноземних держав.

Управління державною скарбницею здійснювалося через систему старшинських посад, а доступ до неї мали лише найвищі козацькі керівники. Під час загроз та військових дій частина державних коштів могла переміщуватися до більш безпечних локацій, зокрема до монастирів або невеликих містечок.

Зразки німецьких та австрійських талерів. Унизу в центрі для порівняння монета в 1/4 долара США

Але звісно, були і приватні козацькі скарби. Кожен козак, який брав участь у битвах та походах, мав право на свою частку здобичі та формував власні заощадження. Ці скарби зберігалися у відлюдних, надійних місцях, які кожен козак обирав самостійно — в дубах-велетнях, на островах посеред річок, у підземних схованках.

Практика індивідуального зберігання багатств була зумовлена частково кочовим способом життя запорожців та постійними військовими загрозами. На відміну від державної скарбниці, місцезнаходження приватних скарбів зазвичай знав лише їх власник, що після його загибелі часто робило ці багатства назавжди втраченими.

Система подвійного зберігання багатств: державного та приватного, відображала специфіку козацького суспільства, де поєднувалися елементи централізованої військової організації та індивідуальної вольності. Це пояснює, чому сліди козацьких скарбів важко простежити в історичних документах: державні архіви фіксували лише офіційні фінансові операції, тоді як приватні скарби зберігалися в таємниці та передавалися усною традицією.

Петро Конашевич-Сагайдачний був першим козацьким вождем, який зрозумів: без потужної скарбниці неможлива ані незалежність, ані велика політика. Його чорноморські походи 1614-1621 років були не просто військовими авантюрами, а систематичним збагаченням Запорізької Січі.

Гравюра з книги К.Саковича, на якій зображений Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний. Портрет 1622 року

Згідно з турецькими джерелами, після кожного походу на Стамбул, Трапезунд чи Кафу, козацькі чайки поверталися з величезними скарбами. Але де поділися ці скарби? Офіційна військова скарбниця Запорозької Січі була порівняно скромною — її вистачало лише на поточні потреби. Очевидно, основна частина здобичі була розподілена між козаками або ж  захована на майбутнє.

Важлива загадка з'являється після смерті Сагайдачного у 1622 році. За переказами, перед смертю гетьман довірив таємницю місцезнаходження скарбів лише трьом особам: війсковому писарю, кошовому отаману й настоятелю Михайлівського монастиря. Але всі троє загинули протягом наступного року за загадкових обставин.

Богдан – Зиновій Хмельницький розпочав свою війну практично без коштів, але швидко зрозумів: успішне повстання потребує золота. А новонароджена козацька держава — Військо Запорозьке, більш відома зараз як Гетьманщина — тим більше. Його головним здобутком, як стратега та державника  було те, що він зумів перетворити хаотичну народну війну на систематичну побудову ранньомодерної української держави. І в тому числі, її фінансової системи.

Богдан Хмельницький з полками (позначені булавами). Малюнок XVIII ст.

Вже після перемоги під Корсунем у 1648 році козацька скарбниця поповнилася трофеями на суму понад 1 мільйон злотих. Але справжнє збагачення почалося після укладення Зборівського договору, коли Хмельницький отримав право збирати податки з величезної території.  Не було певної системи оподаткування: в одних місцевостях брали податки від землі, в інших — від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації йшли податок «показенщина» (податок на виробництво горілки), тютюнова десятина, мито від продажу горілки, дьогтю, зборів з млинів, довозу та вивозу товару.

Цікаво, що на початку свого правління гетьман не мав серед посад свого двору власного підскарбія. Хмельницький сам одночасно вів дві скарбниці: офіційну державну (про яку знали всі) і особисту таємну (про яку знали одиниці). Французький посол де ла Нювіль згадував, що у 1656 році бачив у Чигирині "скарбницю з золотими монетами різних країн, яка займала цілу кімнату".

З 1655 року є згадки про «гетьманського підскарбія», який контролював гетьманську касу, прибутки та витрати держави в цей час. Збирачів податків називали індукторами або екзакторами, які збирали мито з іноземних купців та збір на горілчані напої. Прибутки скарбу становили приблизно 1 мільйон злотих.

Після смерті Хмельницького його особиста скарбниця зникла. Син Юрій клявся, що нічого не знає про батьківські заощадження.  А ось "скарб Богдана Хмельницького", пошуки якого чиновниками Російської імперії згадуються у тому числі, в сюжеті “Великого льоху” Тараса Шевченка — швидше фольклорний феномен, ніж історичний факт. Ця легенда, ймовірно, виникла, як спосіб народної пам'яті зберегти уявлення про багатство та могутність козацької держави. 

Хоча  Марко Грушевський, збираючи перекази гетьманського гнізда — села Суботова 1897-1899 pp., занотував: «A що кладів Хмельницького є багато у землі, то є… На шляху… виносить водою гроші, дукачі, намиста… Гроші є й з бовванцем у короні — се, мабуть, польські позоставались, а то все з козаком на коні з пікою — се вже, мабуть, виробка часу Хмельницького. Є й гетьман з булавою на деяких. Махей Трегуб старий, Топчій, розказує, що як козакував у лісі… та бачив знайшли у Тіньках люди Хмельницького грошей цілий вулик чавунний — усе з гетьманом на коні й з булавою були. Находили грошей золотих чимало й по проваллях і по ямах увалених то по могилах і в Суботові. Ta се якісь инчі були — тоненькі, як луска з риби і жовті все — мабуть, давніші се, бо за Хмельницького золото, як жар червоне все було, скіко не доводилось бачити…».

Монети Війська Запорозького  XVII століття. з посаду Богородицької фортеці, зокрема й одна «фальшива», знайдені В. М. Шалобудовим

Археологічні дослідження також не підтвердили існування конкретного захованого скарбу, хоча й не виключають можливості знахідок окремих цінних предметів у Чигирині та Суботові.

Іван Мазепа за двадцять один рік правління зумів створити найбагатшу скарбницю в історії козацької держави. За підрахунками істориків, його особисті статки оцінювалися в 3-4 мільйони срібних рублів — фантастична сума для того часу.

Джерела збагачення Мазепи були різноманітними: офіційне жалування від Москви, доходи з власних маєтків, прибутки від торгівлі, а також систематичне привласнення частини державних коштів. Англійський дипломат Чарльз Вітворт у 1706 році писав: "Мазепа є найбагатшою людиною у всій Російській імперії".

Іван Мазепа на гравюрі 17-18 століть

Але найцікавіше почалося перед Полтавською битвою. Розуміючи, що програш означатиме втрату всього, Мазепа розпочав таємну операцію з приховування скарбів. За свідченнями очевидців, весною 1709 року з Батурина виїхало кілька обозів, які прямували в різних напрямках.

Після Полтави Петро I створив спеціальну комісію для пошуку мазепинських скарбів. Протягом кількох років обшукували Батурин, Борзну, Глухів. Знайшли лише незначну частину — близько 300 тисяч срібних рублів. Решта скарбів розчинилася, наче привид.

Найзагадковішою залишається доля особистого архіву Мазепи, в якому, за чутками, містилися карти з позначенням всіх сховків. Цей архів нібито був переданий довіреній особі і вивезений до Туреччини, але його сліди губляться у перепетіях XVIII століття.

Павло Полуботок, наказний гетьман після смерті Івана Скоропадського, опинився в драматичній ситуації. Петро I поступово ліквідовував українську автономію, а козацька старшина шукала способи зберегти хоча б частину незалежності.

Полуботок знав: потрібні великі кошти для підкупу впливових осіб у Петербурзі, для фінансування опозиційної діяльності, для підтримки козацьких традицій. Тому він розпочав таємне накопичення скарбів, використовуючи всі доступні методи.

За даними російських агентів, Полуботок зібрав близько 2 мільйонів  золотом і сріблом. Частина цих коштів зберігалася в офіційній скарбниці в Глухові, але основна сума була розподілена по таємних сховках.

У 1723 році, коли стало зрозуміло, що арешт неминучий, Полуботок вдався до останньої трансформації. За одну ніч золото зникло з офіційних приміщень, розчинившись у безлічі тайників. Арештований і доставлений до Петропавлівської фортеці, Полуботок до самої смерті відмовлявся видати місцезнаходження скарбів. 

Після смерті Полуботка розпочався найтриваліший детектив в українській історії — пошук його скарбів. Катерина II створювала спеціальні експедиції, Микола I залучав до пошуків цілі інженерні корпуси. Розкопували Глухів, Батурин, Конотоп. Обшукували монастирі від Києва до Харкова.

Найінтенсивніші пошуки велися на початку XIX століття. За наказом Олександра I була створена секретна "Комісія з розшуку старовинних скарбів", яка протягом десяти років систематично досліджувала всі можливі місця. Знайшли кілька дрібних сховків з монетами XVIII століття, але основні скарби залишалися невловимими.

Найінтригуючішою частиною справи Полуботка стала легенда про "лондонський депозит". Згідно з цією версією, наказний гетьман, передбачаючи арешт, встиг через довірених осіб перевести частину коштів до британських банків. Нібито золото на суму близько мільйона фунтів стерлінгів було розміщено в Bank of England під вигаданими іменами.

Ця легенда отримала друге дихання у ХХ столітті, коли з'явилися документи (пізніше визнані підробками) про депозит "Prince Paul Polubotko" у лондонських банках. За різними версіями, сума варіювалася від 300 тисяч до 2 мільйонів фунтів стерлінгів.

 Сучасний вигляд будівлі Державного банку Англії

Легенда про британський депозит особливо активізувалася у 1960-80-х роках. Радянські дипломати неодноразово зверталися до британського уряду з проханням надати інформацію про можливі рахунки Полуботка. У 1971 році навіть була створена спеціальна комісія АН УРСР для вивчення "лондонського сліду".

Британські архіви ретельно перевірили, але жодних документів про депозити українського гетьмана не знайшли. Bank of England офіційно заявив, що у їхніх архівах XVIII століття немає згадок про рахунки на ім'я Полуботка чи будь-які інші українські депозити того періоду.

Після 1991 року пошуки козацьких скарбів набули нового розмаху. Створювалися приватні експедиції, залучалися сучасні технології — металодетектори, георадари, аерозйомка. Особливо активно шукали в районі Батурина, Глухова, на території колишнього Гетьманського палацу.

Палац Кирила Розумовського у Глухові — резиденция останнього Гетьмана Війська Запорозького

У 1990-х роках навіть з'явилися "професійні" пошукачі полуботківського золота. Деякі з них стверджували, що знайшли окремі монети XVIII століття, але жодного значного скарбу виявлено не було.

У 2010-х роках українські дипломати знову зверталися до британських колег з проханням перевірити архіви на предмет козацьких депозитів. Результат був той самий — ніяких доказів існування "золота Полуботка" в британських банках не знайшли. 

Сьогодні, через три століття після смерті Полуботка, козацькі скарби залишаються однією з найбільших загадок української історії. Можливо, вони досі лежать у своїх таємних сховках, чекаючи на того, хто зможе розгадати залишені підказки — хто зна? Створюється враження, що козацьке золото має власну волю і не хоче, щоб його знайшли.

Як би там не було, легенди про козацькі скарби продовжують жити. Золото Конашевича-Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, Полуботка... Їхні скарби стали частиною української ідентичності, символом того, що навіть у найтемніші часи наш народ зберігав надію на краще майбутне. І в цьому сенсі ці скарби справді безцінні — їх не можна виміряти в золотих дукатах чи гривнях, бо вони живуть не в землі, а в серцях людей.

___

Для статті використовувалися джерела:

Літопис Самовидця / Упоряд. Я.І. Дзира. - К.: Наукова думка, 1971.

Літопис Григорія Граб'янки / Підгот. В.О. Шевчук. - К.: Наукова думка, 1992.

Костомаров М.І. Гетьман Полуботок // Історичні монографії і дослідження. - Т. 8. - К., 1992.

Апанович О.М. Запорозька Січ і її прогресивна роль в історії українського народу XVI-XVIII ст. - К.: Наукова думка, 1984.

Брехуненко В.А. Козаки на Степовому Кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI - першої половини XVII ст. - К.: Інститут історії України НАН України, 2011.

Горобець В.М. Влада та соціум Гетьманщини: дослідження з політичної та соціальної історії України другої половини XVII - першої чверті XVIII ст. - К.: Інститут історії України НАН України, 2009.

Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. - К.: Дніпро, 1990.

Сергійчук В.І. Козацька держава 1648-1676 рр. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2004.

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. - К.: Темпора, 2009.

Чухліб Т.В. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної України. - К.: Наукова думка, 2009.

Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. - М.: Книга, 1993.

Гуржій О.І. Гетьман Павло Полуботок. - К.: Либідь, 2001.

Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. - К.: Наукова думка, 1959.

Оглоблин О.П. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - К.: Наш час, 2001.

Бібіков С.М. Археологічні дослідження Запорозької Січі. - К.: Наукова думка, 1969.

Мовчан І.І. Скарби Запорозької Січі. - Дніпропетровськ: Проспект, 2003.

Ткаченко В.А. Археологічні знахідки козацької доби на Лівобережжі. - К.: ІА НАН України, 2008.

Желябужский І. Записки про Україну. - К.: Дніпро, 1989.

Мазепа І. Листи та документи / Упоряд. В. Станіславський. - К.: Наукова думка, 2002.

Білоус Н.О. Київ у другій половині XVII ст. - К.: Наукова думка, 2006.

Вирський Д.С. Населення Гетьманщини у другій половині XVII - XVIII ст. - К.: Наукова думка, 2005.

Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини. - К.: ІПіЕНД, 2008.

Таранenko М.Г. Скарби та скарбництво в Україні у XIV-XVII ст. - К.: Наукова думка, 2007.

Енциклопедія історії України / НАН України, Інститут історії України. - К.: Наукова думка, 2003-2013. - Т. 1-10.

Історія української культури / НАН України. - К.: Наукова думка, 2001-2011. - Т. 1-5.

Козацтво. Енциклопедія / НАН України, Інститут історії України. - К.: Наукова думка, 2016.

Наталія Крюковська для Орінго