Добрый вечер!
Жизнь пока взяла паузу. Ужгород переполнен людьми. Я просто физически чувствую напряжение, вижу усталые лица. У дочки в школе развернут волонтерский пункт. В классах размещают беженцев. Сегодня видела директора: стоит на входе как капитан на мостике корабля. У него есть правило: каждое утро он встречает детей, идущих на уроки. Он хороший менеджер, сейчас координирует работу по обеспечению беженцев.
Все стараются помогать по мере возможности.
Как-то ничего сейчас не смотрится и не читается, кроме новостей в Телеграм. Последняя книга "Весь невидимый нам свет". Сильно отозвалась в душе. «Богиня истории взглянула с небес на землю. Лишь в самом жарком пламени может быть достигнуто очищение». В голове крутятся эскизы.
А сегодня ютуб подкинул "Люди як кораблі". Прямо до слез.
Я не твій брат, ти не сестра моя
Ніколи не розказуй мені
Хто і в чому є винен, на нашій землі –
Люди, як кораблі
Кожен пливе поки хвиля несе
І поки глибока вода
Глибока і темна до самого дна
До самого-самого дна
На глибині зустрічаються всі
Так ніби в морі місця нема
І труться бортами, аж стогне земля
Від зависті, підлості й зла
Хтось не доплив, бо йому помогли
Набрати повні трюми води
Бо стати героями тої війни
Дуже хотіли вони
А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів
А від берега знову в море ідуть
Ті, хто вірив і правду знати хотів
Наш океан знає більше, ніж ми –
Секрети всі у нього на дні
А ми ходим зверху, великі й малі –
Люди як кораблі
Гордо пливем і не вірить ніхто
Що ним зацікавилось зло
І серед вітрів ми не чуєм щурів
Які прогризають нам дно
https://youtu.be/6Ejw2wTB10k
Что хотелось показать...