Моя історя може починатися як одна з історії людей зо лікується анонімно у клубах. Драстуйте, я котячий волонтер і в мене алергія на котиків. І те і те не лікується, тому живу як є.  Я не планувала заводити котиків, але ж..
Почалося усе з Мурзіка. Вечером одного весняного свята 2017 року ми вибралися у гості до сільских родичів. Сидячи на веранді почула як щось ну дуже голосно по-дитячому нявчить зі сторони поля. І довго так. Осікільки котів у моїх планах не було, то я намагалася себе переконати, що зараз туди прийде мати-кицька і усе буде гаразд.
Але темніло, а воно все нявчало.. Я не витримала і пішла у те поле перевіряти, і знайшла новонарождене кициня  з пуповинкою.. Мами не було, я десь годину сиділа чекала, аж почали вже збігатися на інщому кінці поля шакали. Стало зовсім темно, Мале нявчало, шакали прислухалися. Врешті решт я не витримала, схопила малу, зробила кніксен перед родичами і поїхала шукати ветеринара, бо що з такими малими робить я не знала.
Після огляду вета я дізналася, що маляті 2 дні від народження, що таке вигодввати самому дуже важко і щоб не давали ім’я та не привикали, бо не виживе. Ага... я псіханула, не для того я малечу з поля від шакалів забрала, щоб воно в мене померло. Взяла лікарняний, 2,5 тижні гріла, годувала кожні три години, а потім назвали Мурзілкою, бо не знали то дічинка/хлопчик буде)) Мурзілка нині справна старша киця у нашому прайді. Які з нею були пригоди і страшні і веселі потім – можна книжку писати)
І є в мене пам’ятна річ, присвячена саме їй, це каблучка створена під замовлення у Орінго, з моїм рідним криворізьким тигровим оком.

 
А це Сонєчка, малє місячне кициня, було покинуте мамою у промзоні. Волало цілий день у горщику для квітів, а потім залізло до мотора величезної машини. Мій чоловік увесь час виглядав із цеху і мучився думками що робити, а коли малеча залізла до мотору поліз її витягувати. Киценя з переляку прокусило йому пальця і тут вже нарешті він подзвонив мені. Я на той момент ще не знала шо там така манюня, але укус у нашій місцевості, де періодично є випадки сказу то дуже активує на дії. Котика треба було забрати на 10-денний карантин додому.У дорозі дуже сподівался що то буде не черепашка, бо я дуже люблю той окрас у котиків. Коли приїхала, то виявилося що киця забігла до промислового цеху іх силою-силенною усякого устаткування і хламу. Два дні ми ходили її там ловити, і не могли знайти. Допомогла місцева секретарчина собака, вона сіла біля одного з промислових шкафів і дуже уважно спостерігала за ним. Але ж там полиці по 10 см для інструменту.Майже годину разбору того шкафу і у самому куточку ми побачили маленьку залякану цяточку. Зловили, воно кусалося і шипіло маєже тиждень, характер таки скажений, але мала була здорова. І звичайно ж черепашка, яку було просто не сила віддати, бо я вже вирішила що вона Соня – золота лапа)) Мала бандитка із хрипучим голосом. Як я потім виявила, що вона зірвала голос, коли цілий день кричало та шукало маму. Для Соні в мене теж є особливий підвіс Орінго з криворізким тигровим оком такого ж окрасу, як моя улюблена заїнька.

 
А це Жужа, яку я довго намагалася назвати Зірочкою, а вона відзивалася тільки на Жужу, тож так і лишили. Вон приблудилася до мого дому разом з іншими киценятами, які точно були з іншої родини, але Жуженька вирішила що то теж її родина.
Вона взагалі дуже цілеспрямована киця – якзо вона щось вирішила, то ніщо її не зупиняло. Коли вона підросла, то мабуть подумала що тепер їй треба свою людину, інакше я не можу знайти пояснення, чому з усіх котів що я кормлю недалеко від дому (а це близько 30 )  тільки вона знаходила мою квартиру і вперто чекала кожного ранку коли я вийду з дому, кожного вечора коли я приїду з роботи. Причому у будь-яку погоду, в будь-який час. Було таке що я повертался о першій-другій ночі, лив дощ, а вона як солдатик, не ховалася десь у теплому місці, а сиділа на стоянці чекаючи на мене. І не для того щоб покормила, бо я кормлю вуличних дуже добре. Вона хотіла щоб я взяла її на руки і трошки посиділа з нею. Тому у мене завжди у машині буле купа полотенець, бо я мала те нещастя висушити і зігріти. І потім коли я шла додому – вона бігла вже спати у свою схованку. Але вон мала переконастися що я вже вдома.
В Жужі були хронічні соплі через переоолодження, я дуже хотіла знайти їй теплий дім, але вона дуже специфічна, вон не підходила ні до кого окрім мене, а я не могла забрати її бо у Мурзіка був рецидів і вона не приймала нікого нового.  Якогось зимного ранку я вийшла у двір у побачила як Жужа плаче, сусіди сказали, що один із потвор пнув її ногою, бо вона завжди забігала до під'їзду зранку чекаючи на мене. Я схопила Жужу і в лікарню на обстеження, а мій чоловік побіг на розборки. Була довга історія з поліцією і лікарями, і я вже плюнула на наслідки, посадила Мурзіка на заспокійливі і забрала Жужика додому.




Уфф.. в мене ще є багато історій і багато котів. Я живу з інгалятором і хронічним недосипом. А ще в мене під опікою близько 80 вуличних котиків яких я регулярно кормлю, ставлю воду, лікую. Всі стерилізовані. Але кожного тижня звідкись «падають» нові котики. Останній рік багато викинутих породних, бо люди тікали з зони обстрілів і часто вивозили своїх домашніх тварин до найближчого умовно безпечного міста та кидали їх там. І це кілька сотень покинутих котиків тільки які через мене пройшли на лікування та нові домівки, скільки їх взагалі було покинуто – боляче думати.
Тож наостанок фото одного з трійки котів, що я відвезла у новий дім минулого тижня.
Гарна дівчинка з жовто-блакитними очима.
Сподіваюся що наше майбутнє буде такимо ж світлим, добрим і українським.