«Любий, я стомилась  і не можу далі летіти. Мої крила намокли, стали дуже важкими…Я не можу далі летіти…А ти лети, лети, залиш мене, інакше пропадемо вдвох» - шепотіла, ні вже кричала вона від безсилля.

Та він не слухав її, летів поруч і підтримував своїм уже теж стомленим крилом.

А дощ не вщухав, і вітер ставав дедалі сильнішим і пронизливим.

«Кохана, ще трошки, зберись із силами, скоро буде ліс, там і перечекаємо негоду! Лети, я благаю, лети…»,  - шепотів, ні вже кричав він від відчаю, - «Ось, нарешті, і ліс. Крони дерев захистять нас від вітру і дощу. Сідаймо на гілку, вже можна відпочити».

Вона із вдячністю пригорнулась до нього. Так і перечекали вони, зігріваючи один одного, ніч, холод та непогоду.

А вранці знову визирнуло сонечко, запрошуючи сміливих пташок до себе в небо.