Спогади – це кольорові нитки, якими життя вишиває по нашому серцю. Час огортає наші спогади-піщинки, перетворює їх на перли, надає сяйва та ваги. Поступово нанизуються вони на намисто вічності; ця коштовність так приємно зігрівається у руках, обіймає шию й просить «Доторкайся! Згадуй!». И дивна річ: іноді наша пам’ять зберігає й підсвічує як щось дуже цінне навіть зовсім незначні моменти – може так і виглядає щастя?

Уявімо собі спогад як крихітний острів у безкрайому океані часу. Від острову до острову ковзає невеличкий човен – це кожен з нас править до зірок. Течія несе човен далі й далі, повернутися назад неможливо, та ніщо не заважає нам уважно вдивлятися не тільки вперед, а й позаду себе. І коли хвилі сьогодення стають занадто великими, перед нами виростають затишні острови минулого. Там шумлять дерева дитинства, відлунює сміх тих, хто нас любив, так смачно пахне маминою найкращою стравою, а на родинні свята ще збираються усі-усі. Такі хвилини – немов шепіт старовинних казок, що заспокоюють і вчать вірити в добро…

Приємні спогади схожі на квіти, що розцвітають у нашій душі, навіть коли надворі крадеться похмура осінь чи зима. При цьому зовсім не обов’язково пам’ятати щось грандіозне. Приємний спогад –  це приязна посмішка, випадково почута улюблена мелодія, мальовничий захід сонця або запах дощу на теплому асфальті.  Здавалося б, такі дрібнички… Але досить торкнутися пам’яті, немов квітки, що висохла між сторінками книги, –  і вона розпуститься пишними пелюстками знов.

Безупинно тече час, мов ріка, забираючи дні та ночі – але на березі тієї ріки лишаються мушлі-спогади. Вони допомагають нам зупинитися, відчути мить і зрозуміти: все було не марно. Кожен сміх, кожна сльоза, кожна розмова – це частина того, ким ми є. Так, спогади не зобов’язані бути безхмарними – іноді приємно і посумувати за тим, що давно пішло, подумки поблукати по містам, куди вже ніколи не повернутися, допити вино з зігрітого долонями келиха, договорити з кимось важливим… А потім відправитися далі.

Ой, а які приємні спогади про подорожі! Недарма радять збирати не речі, не щось матеріальне, а саме згадки про пережите. Перший раз побачене море, літак, що стрімко злітає угору, невеличкі європейські старовинні міста, суворі обриси соборів, неосяжні джунглі й пустелі. Увесь світ лежить навколо нас, готовий розділити неповторну мить тут й зараз, а потім вкритися золотавим світлом щасливих спогадів. Вони зігріватимуть нас серед зими, і вони ж підштовхуватимуть йти далі.  

У житті, що іноді занадто поспішає  у невідомість, приємні спогади — це наші внутрішні якорі. Вони дарують спокій і впевненість, що незалежно від того, куди ми крокуємо, у нас завжди буде щось тепле й дороге, до чого можна повернутися в думках. Десь там світиться вікно дому, в якому зберігається найважливіше – і ключ від нього завжди у нашій кишені. Важливо тільки самим не заховати його кудись подалі, забороняючи собі згадувати, мріяти, блукати у просякнутій місячними променями країні минулого – незмінній, але все-таки цікавій.

Тож зберігаймо спогади, мов коштовні скарби. Не намагаймося переписати їх чи стерти, але натомість спробуємо створити й вловити стільки найкращих хвилин, скільки зможемо. І хай у кишенях нашої пам’яті завжди будуть мушлі й сушені пелюстки троянд, білети з потягів, що везли нас назустріч далеким землям й інші несерйозні нісенітниці, що дарують щиру радість.

Колажі: Тала Орінго

Супровідний текст: Ольга Орінго