Де є гроші, там є і крадії. Приблизно так описують неминучість існування підробок у категорії товарів класу люкс, перш за все ювелірних прикрас. Підроблені метали, несправжні камені, фальшиві клейма та викрадені дизайни — способів проявити свої грабіжницькі здібності у шахраїв більше ніж достатньо.
При чому існує цікава думка, що виробники фальшивок (взагалі, а не тільки коштовних) мають поважну ціль – продавати і заробляти більше. От тільки шлях до мрії вони обирають найкоротший та найлегший. Замість того, щоб покласти роки на будування власної репутації, можна скільки завгодно довго почивати на чужих лаврах слави та багатства.
Продавці ілюзорної розкоші від найдешевшого китайського лахміття до доволі вартісних копій з якісних матеріалів не мають потреби в клієнтах. Люди залюбки задовольняються імітаціями з різноманітних причин, та наслідки майже завжди однакові: знецінення оригіналу та економічні збитки.
За скромними підрахунками річний товарообіг підробок (одягу, взуття, техніки й аксесуарів) перебільшує товарообіг оригінальних речей. 95% реплік надходить до країн світу з Китаю. 20% підробок осідає в США. Ось цікавий звіт від співробітників митної та прикордонної служби США у Луїсвіллі, штат Кентуккі. Не так давно протягом доби їм вдалося конфіскувати три партії ювелірних виробів із підробленими дизайнерськими товарними знаками. Зміст пакунків вас не здивує, люди, що мешкають на іншій стороні земної кулі не менше українців полюбляють блискучі цвяхи Cartier Juste un Clou, листячко конюшини з колекції Van Cleef & Arpels Alhambra, перехрещені літери «С» на аксесуарах Chanel та багато іншого — рахунок блискучого дріб'язку йшов на тисячі екземплярів.
Якби предмети були справжніми, загальна рекомендована роздрібна ціна виробника становила б 3,7 мільйона доларів. Різниця між США та нами полягає в тому, що тамтешні слуги закону активніше протидіють постачанню контрафакту, притягують порушників до відповідальності та й сам інститут авторського права нехай не завжди поспіває за копіювальниками, але виконує свої функції.
Та в Україні розв'язання проблеми криється не тільки в правовій сфері, а й в цивільній. Якщо суспільство не вбачає криміналу в тому, щоб купити репліку відомого бренду, у злодюжок буде «моральне право» на привласнення чужої ідеї. Можна шукати причини цього в дефіцитних роках за часів совків, коли якісні, імпортні речі були показниками соціального статусу. Вітчизняний пром якщо й видавав якийсь продукт, то нерідко це була копія закордонного, створена за багатовіковою радянською звичкою привласнення чужого. З якоїсь невідомої мені причини зроблене власноруч, але за чужим рецептом, не вважалось привласненням інтелектуальної власності. І це триває досі. Кілька років тому, коли я мала азарт «нести правду» на простори інтернет-мережі, то написала під дописом дуже відомого українського ювелірного бренду, що їхня каблучка (до речі доволі унікальна прикраса з безліччю тонких деталей) є точною копією прикраси американського ювеліра. Пам’ятаю, мене це дуже неприємно вразило, бо полюбляла стиль нашого виробника і вважала молодиків дуже талановитими, тими, що гідно представляють країну у світі та не мають потреби збагачуватись у такий ганебний спосіб. А от підписниці сторінки були іншої думки, бо вважали, що нема нічого страшного, якщо скопіювати на запит замовника чужу прикрасу та продати її вже під власним ім’ям.
Позиції на кшталт «купую підробку, бо хочу зекономити» або «якщо нема різниці, навіщо платити більше» загалом притаманні країнам з невисоким рівнем доходу населення та з відсутньою нормативно-правової бази авторського права. Україна, на мій погляд поки тяжіє саме до цієї категорії.
Не треба досліджень, варто лише запитати в «гугла» щось на кшталт «купити браслет картьє» і вас чекає океан гарячих пропозицій за ціною приблизно від 700 грн за штуку, якщо взяти лідера ювелірних підробок — Cartier Love.
Одні бренди не соромляться писати в описі «картьє», прирівнюючи ім’я до технічних характеристик. Інші вдаються до більш обережного «в стилі Cartier». Мені до вподоби треті — справжні «митці». Творчий свербіж спонукає їх находити нові форми, надаючи заїждженому дизайну унікальні авторські риси.
Питання, яке я чую найчастіше, коли кажу при знайомстві, де працюю — чи можна в Орінго придбати конюшину як у Van Cleef? Попит сприяє існуванню ринку підробок і в межах України це шалені цифри надприбутків. При чому іноді можна почути засуджуючу думку про те, що репліки та копії — це лише спроба самоствердитися, показатися тим, ким ти не є в реальності. І, на жаль, рідко можна почути, що це, перш за все, сприяння злочину.
І наостанок цікавий випадок з життя фальсифікаторів родом з заболоття. В 2021 році там творилися дивні дива. Ермітаж, як зараз ми вже знаємо, ще той посібник крадіжок культурних цінностей, оголосив про відкриття виставки, присвяченої Фаберже. Родзинкою заходу були твори великого майстра, що до цього часу були невідомі світовій спільноті. Але тепер їх можна було побачити в серці петербурга. Мова йшла про кілька коштовних пасхальних яєць та чотири тіари, що належали імператорській родині. Ґвалт піднявся звідти, де не очікували. Поки закордоном мовчки спостерігали за розвитком подій, місцевий колекціонер Андрій Ружніков звинуватив музей в кричущій фальсифікації. Поверхневий пошук інтернет-мережею показав, що «пасхальні яйця» — це сучасні підробки, а «імператорські діадеми» — антикваріат скромної вартості, недобросовісно виданий за роботи відомого майстра. Це звичайні, навмання вибрані англійські та французькі твори анонімних авторів, придбані на аукціонах за доволі невеликі гроші. А навіть тимчасова прописка в музеї надавала легітимність підробкам.
Звісно, якусь мініатюрну підвісочку з гучним ім’ям не можна порівняти з музейними витворами мистецтва, та ключовими для існування ринку підробок будь-якого масштабу є прийняття майже на всіх стадіях обману.
Наталія Орінго
