Планувала написати традиційне есе про значення підприємницького духу для існування світу… Мені видається важливим розповідати про цю частину буття, бо шлях української жінки-підприємниці суттєво допомагає формуванню філософських поглядів. Але поточні події в Харкові мене вибили з колії — агресивна нечисть розносить авіабомбами місця, які мають для мене особливе значення. Тому плани не відміняються, але трохи коригуються: есе в новинах не буде, а от в блозі напишу. 
 

До речі, контент-плани в нас коригуються так само гнучко, як і модельні та виробничі. У цьому безсумнівна перевага маленького бізнесу — можемо собі дозволити бути одночасно міцними й гнучкими, тобто антикрихкими. 
 
У книзі Насіма Талеба «Антикрихкість» (обожнюю його думки, і хоча він вже вийшов з моди, я й досі раджу читати його книжки, щоб скласти про них власне враження) є такий фрагмент:
 
«…підприємництво — це ризикована та героїчна діяльність, необхідна для зростання, а то й простого виживання економіки. ... Людина, яка не досягла чогось, дає іншим знання, найцінніше знання про те, як не слід чинити, але ніхто або майже ніхто його за це не хвалить. Ця людина — ключова постать, проте їй не дістається ні бонусів, ні, що ще гірше, поваги.

… Щоб сучасне суспільство розвивалося, воно повинне ставитися до прогорілих бізнесменів так же, як ми ставимося до мертвих героїв, — можливо, не з таким пієтетом, але за подібним принципом (зараз, як правило, якщо бізнесмен, що розорився, ще живий, то дух його зламаний, а сам він покритий ганьбою, особливо якщо живе в Японії). 
Як не буває невдах на війні, живих чи мертвих (хіба що солдат повівся боягузливо), так не буває невдах у науці та бізнесі. Так само не буває й успішних базікал, псевдофілософів, коментаторів, консультантів, лобістів — а також успішних професорів бізнес-шкіл, якщо ці професори самі нічим не ризикують. (Вибачте.)

Психологи вважають самовпевненість хворобою, яка засліплює людей, що відкрили свою справу, але є різниця між піднесеним, героїчним ризиком, який стає благом для інших і куди більш гидким сучасним ризиком, пов'язаним з негативними Чорними лебедями. До останнього типу належить самовпевненість «вчених», які прораховували ймовірність катастрофи на «Фукусімі». У першому випадку те, що психологи називають самовпевненістю, хороша штука, і лікувати її не можна. Порівняйте тільки підприємців з менеджерами, які повзуть по кар'єрних сходах, не втрачаючи ніколи і нічого. Те, що Еразм Роттердамський називав ingratitudo vulgi (невдячністю натовпу), у вік глобалізації та Інтернету набуло величезних масштабів…»
 
Книга ця була написана ще у 2012 році, тоді деякі моменти, пов’язані з порівнянням з війною звучать мені геть інакше, але усе стосовно підприємництва змін, на мою думку, не зазнало і дост актуальне.  Потім Талеб переходить до опису вирішення проблеми з відсутністю поваги до підприємництва у суспільстві:
 
«Моя мрія - моє вирішення проблеми - заснувати День підприємця і проголосити наступне:
Більшість із вас зазнає невдачі, накличе на себе прокляття і розориться, однак ми вдячні вам за ризик, який ви прийняли, і за жертви, які ви принесли в ім'я економічного зростання планети і витягування інших людей з бідності. Ви - джерело антикрихкості. Наш народ каже вам «дякую».  
 
Читаю і посміхаюся… Щось схоже на це мені хочеться зробити для української ювелірної спільноти, тому як навіжена лупаємо з небайдужими спільниками ту глуху скелю. Мрію, щоб люди дізнавалися не лише про найдивовижніших, але й про звичайних гарних та чесних майстрів, щоб митці й майстри отримували необхідну своєчасну повагу.    
Спитаєте, а на біса воно мені треба, якщо в Орінго і так усе добре з народним визнанням та вдячністю? 
 
Просто впевнена, що у відкритій та успішній спільноті працювати набагато легше. Ніколи не планувала масштабувати Орінго і не планувала «захоплювати ринки», бо вважаю ювелірні прикраси тим, що точно не треба робити на заводах. Якщо поруч з нами будуть існувати безліч маленьких і цікавих підприємств, майстерень чи індивідуальних ювелірів, задоволеність клієнтів зростає в цілому і виникає не токсична цінова конкуренція (в якій усі ми програємо великим підприємствам, плагіаторам, контрабанді, тіньовим ділкам та корупційним грошам), а корисна конкуренція ідей та образів.  Також спільнота однодумців дозволяє боротися з хабарниками та можновладцями, з кривими законами і з тихим животінням ювелірних галузі, мистецтва та освіти. Дякую всім, хто підтримав нас 21 червня, в День українського ювелірного мистецтва — ми продовжуємо рухатися вперед!
 
Книжки Талеба спробую замовити до таємної кімнати, принаймні «Шкуру у грі», мою улюблену. Сподіваюсь, вам буде цікаво, до того ж у «Нашого формата» вийшов гарний переклад українською. 

 
Розповідала про цю книгу в блозі ще у далекому 2018 році, прочитала зараз допис, коментарі та засумувала за Наталією Петрівной (irisnatusia). Наталія Петрівна вела на форумі особливу гілку вінтажних прикрас, розповідала цікаві історії, показувала чудові світлини, вражала своєю доброзичливістю та ерудованістю... Вона вміла підтримати добрим словом і добре розуміла складності підприємницької долі. Наталія Петрівна покинула цей світ навесні 2021 року, але не покинула круги Орінго. Продовжую зазирати до альбомів, згадую теплі моменти і знову вчусь сумувати правильно.
 
В Харкові вміння правильно сумувати використовується зараз майже щодня. Не можна ігнорувати втрати, натягувати на горе посмішку чи робити вигляд, що авіабомби — це нормальний фон людського життя. Такого точно не повинно бути в сучасному світі, не лише в Україні, а й в інших країнах, які страждають від імперських зазіхань.  Сьогодні знищили чудову приватну школу, де вчився Антон, а потім і Федір. Вчора зруйнували будинок поруч з важливими родинними місцями. Скільки щасливих моментів і спогадів розбиваються щодня у пил, скільки людських життів руйнуються… 
 
Чи поїду я десь зі свого засмученого міста? Звісно ні. 
 
Вміння сумувати допомагає включатися в роботу навіть коли від вибухів підстрибує ноутбук. Великий підприємницький досвід допомагає вирішувати карколомні задачі. Філософське відношення до життя дозволяє не боятися і не приховувати почуття, а бажання побачити перемогу на власні очі додає побутової обережності та нестримної жаги підтримувати воїнів. Поки є хоча б якась можливість створювати щось світле і срібне, попри хаос, відчай і сум, варто продовжувати працювати. 
 
І так само працюють тисячі харківських маленьких підприємств, які наповнюють місто гудінням генераторів, ароматами кави й круасанів, стрекотінням машинок, дзвіночками на дверях крамниць... Маленькі часточки великого засмученого міста, кожен саме на своєму місці, ми просто працюємо і тримаємо дах свій та харків’ян. 
 
А есе про дух підприємництва ще буде згодом. Книжка буде теж мабуть, бо про справжній український бізнес чомусь приголомшливо мало літератури. Хоча й вчитися в мене особливо нема чому, окрім мистецтв втрачати, сумувати, виживати та робити добрі прикраси...

Рухаємося далі, друзі.