Відбувся черговий захід на виставці «Орінго. Мистецтво срібних історій», тож треба занести й цю подію до стрічки новин. 

Коли пишу есей, за вікном готелю блимає київська ніч. На столі в номері оливковий спокусливий блокнот. Він шепоче «ти хочеш малювати», а я йому кидаю образливе «закрийся» і дійсно закриваю, бо треба відповісти на повідомлення у соцмережах, закрити на сайті сторінки прикрас, які купили, приготуватися на завтра та розкласти по поличкам у голові роздуми останніх днів, щоб не забути їх. Традиційно сортую враження за ознаками «корисне-шкідливе», «радісне-сумне», «цінне-порожнє». Зібрала таку купу, що не вистачає порожніх поличок і доводиться витягати назовні присипані пилом та притрушені порохом давні думки та настанови. 

Я обожнюю стабільність та комфорт, бо тільки в цих умовах можу розслабитися та бути творчо-продуктивною. Звісно, якби доля пропонувала чистий шлях мистця без підприємництва й виживання, то неспокій міг би посприяти розкриттю талантів, але маємо те, що маємо — творчість отримує час за залишковим принципом, а виживання впевнено посідає перше місце. Підприємництво у ювелірстві, під час війни у прифронтовому місці, та ще й у державі, хронічно не лояльній до підприємництва — чорна діра, яка намагається поглинути усе.

Раніше мені здавалося, що успіх — це коли усі знають про Орінго, коли у чергу вишикуються за прикрасами і коли гроші є постійно та у достатній кількості для будь-чого потрібного чи бажаного. 

Тепер я бачу, що успіх інший. Успіх не мета чи вершина, а потік. Просто ще один день роботи, просто ще одна людина, закохана в те, що ми робимо, просто можливість створити щось надзвичайне і головне — можливість залишатися собою. 

Коли я потрапляю до Скарбниці, щоразу знаходжу там для себе скарби, які можна безпечно виносити з території. Цього разу мені пощастило вийти звідти наповненою відчуттям першого снігу, як чистого листа для нового, та відчуттям радісного знайомства з чудовими людьми, які прийшли послухати про життєстійкість, Сковороду і Шевельова, а в результаті їх слухала я, наповнюючись щастям порозуміння. 

І от нарешті я відчула, нащо мені насправді була потрібна виставка, яку до цього вважала тяжким тягарем та неправильним підприємницьким рішенням. Я просто дивилася з позиції традиційного успіху, де кожен крок має бути монетизованим і давати прибуток. Та якщо подивитися з точки зору плинності буття, то саме усе некомерційне є найкращим зі зробленого цього року. 

Я повезу з Києва додому розуміння того, ким я ніколи вже не стану, та нескінченний сніжний аркуш, відкритий для творчості.

І якось воно буде далі...

Не забувайте замовляти прикраси, щоб в Орінго було "далі", а ви це мали змогу побачити. 

І на завершення трохи світлин зі Скарбниці (дякую Вікторії Сидоровій за репортаж):

А це був момент вимкнення світла. На щастя тоді, коли вже усе обговорили:

З любов'ю, Олена Маслова