Сьогодні при знайомстві з цим милим розумником, мені не хотілося додавати зайвих слів, бо мої думки так чи інакше повертали мене до однієї ескімоської народної казки з дитинства
"Велика подорож маленького мишеня".
Моя уява жваво відігравала події цієї дитячої історії і я боялася, що так чи інакше можу десь так само взяти її слід. Тож сьогодні це будуть лише світлини, а Ваша уява най намалює свою власну захоплюючу казку з цим головним персонажем

Так думала я вчора, але мене не полишало відчуття, що я наче позбавила свого милого друга його особистої казкової історії, а коментар Олени LeTim надихнув на створення цього допису.


Тож діло було так...
Маленьке мишеня, на ім'я Дзиґа, котрому не було ще й року, бо народилося воно на початку літа, вперше в житті побачило як у повітрі кружляли якісь білі мухи.
- Що воно таке? Треба вилізти з нори й гарненько роздивитися навкруги, а можливо навіть спробувати його на смак? - розмірковував він пошепки, щоб не розбудити нікого з родини.
Швидко зібравшись з нори, не забувши свою улюблену котушку, яку він восени роздобув на фермерському подвір'ї та, що тепер слугувала йому своєрідним гіробордом, мишенятко зібралося в мандри. Все навкруги було вкрито білою пухкою ковдрою, що м'яко поскрипувала під лапами.






Він трохи зачерпнув лапкою й спробував на смак, та не отримав ніякого задоволення.
- Дивно, на смак як звичайнісінька вода, така ж як була в річці або в калюжах...- дещо засмутившись, подумав Дзиґа.





Він застрибнув всіма лапами на котушку і поїхав на швидкості з засніженого пагорба, пролітаючи через знайомі місцини. Раптом "гіроборд" зустрів на своєму шляху перепону у вигляді камінця, що непомітно причаївся під снігом. Мишенятко вилетіло і встрягло прямо в кучугур. Відчуття було дивне: голова кружляла після польоту, а тіло наче огорнула хмара чи солодка вата, при цьому всередині було напрочуд тепло. Та сидіти довго на одному місті було не по ньому, тож вже через пару хвилин він вже вибрався з кучугури, розривши пласти тогорічного листя, що нерідко слугувало вдома йому постіллю. Вибравшись на поверхню, почав шукати котушку, бо не міг зрозуміти куди вона поділась.





-Як тут гарно! Цікаво, що це за пухкі бавовняні хмари на довгих стеблах колише вітер? - запитав сам у себе, бо здавалося поруч не було нікого.
Недовго думаючи, мишеня почало своє стрімке сходження вверх.

Втомлене, але задоволене воно вилізло на верхівку, як виявилося засохлого будяка, на який влітку навряд чи б навіть наважилося видертися через його колючки...







Зверху маленькому досліднику відкривалася зовсім інша картина: трава, що де-не-де проглядала з-під снігу, нагадувала великі гнізда, що щойно лишень були побудовані їхніми господарями; знайомі острови моху, що ще вчора блищали своїм оксамитом, сьогодні наче посивіли; навкруги був безкрайній білий простір.. та раптом погляд уловив стеблини якогось злаку і мишеня хутко пірнуло на сніжний килим.


Це виявились останки тогорічного вівса, тож радіючи знахідці, він з апетитом пообідав.




Хмари розійшлися і сонечко заграло своїми яскравими променями. Сніжна ковдра одразу стала срібною, немов за допомогою чарівної палички. Десь попереду в полі стояло похитуючись шатро дикої моркви, що наче запрошував перепочити втомленого мандрівника. Попри висоту, мишеня забралося в передпокій. Вітер лагідно колисав шатро і маленький мандрівник втратив відчуття часу...


Прокинувшись, він зрозумів, що сонечко вже не світить так ярко, тож почав скоріше спускатися вниз. Згадав, що десь знов полишив своє майно, розпочав пошук, і дуже зрадів, коли знайшов. Стрімко перебираючи своїми лапками він гнав котушку вперед, поки знов не почув на своєму шляху перепони. Щось помаранчево-червоне запроторило його шлях...
- Щоб це могло бути? - промайнуло в його думках. Маленький дослідник дещо нерішуче обійшов цю невідому кулю, а потім виліз на неї й принюхався.

Здається він чув цей аромат, але це було влітку в чудовому садку, де роїлися бджоли та порхали метелики, де можна завжди було поласувати грушею або яблуком... Мишеня на мить замріялося, а потім відкусило шматочок... Це дійсно було яблуко, але зовсім не таке соковите й хрустке, як влітку, хоча на вигляд здавалося таким самим...
- От чудасія! - прошепотів мандрівник і приклавши лапку до чола, наче капітан, поглянув навкруги.

Якісь темні ліани обвили стару яблуню, а їхні китиці з засохлими чорними ягодами гойдалися на вітру. Дзиґа вирішив спробувати погойдатися та дізнатися чи немає там їстівних ягід, тож стрімко спустився вниз, а потім не менш завзято прийняв я дряпатися вгору.

Китиці й справді виявилися гарною гойдалкою, тож на час мишеня навіть забуло про почуття голоду, але не надовго.



В пошуках їжі він обіг всю ліану дикого винограду та на жаль всі ягоди були сухі.Втомлений і засмучений він спустився вниз і побачив попереду як виблискувало сонечко на льодяній калюжі. Дзиґа обережно торкнувся лапкою поверхні, впевнився, що вона тверда і просунувся вперед, поїхавши на всіх чотирьох лапах. Потім спробував піднятися на двох і почав потроху ковзати по калюжі, наче по справжньому катку, у світлі вечірнього сонця. Ще ніколи в житті йому не було так весело та радісно. Він падав, але підіймався і знову описував круги по прозорій поверхні.



Та час невмолимо спливав, мишеня зрозуміло, що не встигне повернутися додому, тож прийдеться йому вперше шукати собі домівку для ночівлі. Проїхавшись в останнє по блискучому льоду, він знайшов свою котушку й погнав на ній вперед.

На білім килимі почали траплятися зелені гілки ялинки, вони були дещо колючки, але мали такий приємний затишний аромат.

Піднявши голову догори Дзиґа побачив красуню в смарагдовій сукні.
От я і знайшов собі ночівлю! - промовило мишеня і стало збиратися вверх по стовбуру. Дзиґа спробував розміститися на гілках, але зрозумів, що в ночі може з них впасти, тож вирішив повернутися на землю.



Під ялинкою він знайшов шишку, і навіть дістав з неї пару зерняток. Потім пошукав великий горіховий листок, що замінив йому ковдру. За день він отримав стільки нових вражень, що заснув у ту ж митть, як опинився на своєму імпровізованому ліжку з шишки. Красуня ялинка опустила нижні гілочки, щоб захистити маленького мандрівника від нічних пернатих мисливців, а вітер гойдаючи її віти, наспівував колискову.


Вранці, світило сонечко, падав м'який сніг. Дзиґа прокинувся від якогось дивного звуку, виліз на двір і побачив пухнасту руду білку. Вона привіталася до нього і попитала, як він тут опинився. Мишеня з радістю розповіло новій знайомій про свої пригоди.
- То ти полишишся тут назавжди? - запитала вона з надією.
Дзиґа похитав головою і сказав, що йому треба повертатися додому, щоб розповісти всім про свої неймовірні пригоди й те, яку він побачив красу навколо. Тоді білочка стрімголов побігла до своєї домівки та принесла маленькому мандрівникові трохи горіхів і дві невідомих їй запашні голівки у сірій сорочці.
- Чи не знаєш ти бува, що воно таке? - запитала білка в мишеня.
- Ні, на жаль не знаю, але бачив таке у людей на городі, восени вони викопували його, сушили, а потім сплітали у коси та розвішували у домівках наче якийсь оберіг. Він має пряний аромат, але, мабуть, не придатний для їжі.
- Тож я хочу подарувати його тобі на згадку про нашу зустріч.
- Але як мені все це забрати з собою? - розмірковував Дзиґа.
Тоді білочка запропонувала йому зробити санчата. Друзі радо взялися за цю роботу і через декілька годин були виготовлені маленькі ладні гринджоли. Руда подружка принесла з дому блакитну стрічку, яку знайшла влітку під дубом, мабуть, якась з дівчат полишила її там. Прив'язавши її до санчат, вони поскладали в них весь скарб і Дзиґа попрощавшись, рушив у зворотну подорож.


Снігова ковдра стала ще пухкішою, тож санчата м'яко ковзали й мишеняті була лише в радість така дорога. Здалеку він побачив кущ, на якому червоніли невеличкі ягідки. Полишивши свої гринджоли, він заліз на верх і спробував ягідки на смак. Вони виявилися кислуватими, але приємними, тож він назбирав про запас додому.


Знову рушив і невтомно біг аж до кінця поля, поки не натрапив на колосся вівса. Зібравши обережно всі колоски, склав їх до свого скарбу, і вже не звертаючи зі шляху, допоки ще світило сонце, мчав до своєї рідної домівки.

А вдома вже й не вірили, що він повернеться. В родині завжди казали, що Дзиґа знайде собі пригод, адже від появи на світ був непосидючим. Як же вони зраділи, коли сідаючи вечеряти, почули як хтось стукає і побачили живого мишенятко. Він покликав їх на двір, щоб розібрати подарунки, які привіз з далекого лісу, а за вечерею переповідав про свої мандри. Скільки було зойків та радісного писку в родині в той вечір. Про часник та повір'я щодо нього йому розповіла бабуся. Отож було вирішено залишити його у якості оберега та зберігали голівки по обидві сторони дверей.



Історію про неймовірні пригоди Дзиґи стали переповідати від нори до нори по всьому полю, що примикало до села, тож відважне мишеня стало своєрідною легендою серед своїх земляків.

Та то був лише початок шляху цього допитливого й хороброго мандрівника...